Отець Назарій Бедрій із Увисли Гусятинського району – священник у третьому поколінні. Тринадцятий рік проповідує слово Боже: спершу на Івано-Франківщині, а від 2013 року – на Тернопільщині. Це зовсім не той священник, якого зазвичай прийнято бачити у наших храмах. Окрім своєї духовної місії, отець Назарій бере активну участь у житті Хоростківської громади, своїми ідеями та ініціативністю розбудив маленьку Увислу і на практиці довів, що навіть у селі життя може розфарбувати різнобарвними кольорами.
«Мав велике бажання навчатися у військовій академії»
– Отче, розкажіть про себе, звідки Ви, в якій сім’ї народилися?
– Народився я 6 червня 1982 року у Львові. Тато працював учителем історії, а мама – лікар-педіатр. У 1989 році Господь покликав батька до душпастирства, він закінчив кар’єру вчителя і спершу навчався в Івано-Франківській семінарії, після чого був висвяченим на православного священника.
– Ви, мабуть, беручи приклад із батька, й собі вирішили піти церковним шляхом?
– Бачте, у мене ще й дідусь (мамин батько) був священником. Отець Іван Павлишен (так його звали) служив у селі Переволока Бучацького району, яке розкинулося неподалік чудотворної Зарваниці. Мій батько працював у школі, мама ще навчалася в медінституті, вони були зайняті, тому я сміливо можу говорити, що в ранньому дитинстві мене частково виховували дідусь із бабцею, до яких я постійно їздив на канікули. Можна сказати, що саме дідусь прищепив мені ті перші паростки до священництва. Хоча, скажу по-правді, що самого служіння в церкві отця Івана Павлишена не пам’ятаю, натомість добре запам’ятав його як особу. Я був у нього першим внуком, і він, напевне, до мене по-особливому ставився. Також пам’ятаю когорту старших отців, з якими товаришував дідусь. На празники чи інші зустрічі вони з’їжджалися, брали мене на руки, про щось розповідали та розпитували. На жаль, коли мені було всього 5 років, дідусь помер. Вже згодом, з першого по 9-ий клас, я прислуговував біля батька, який служив спершу на парафії села Некрасове Сумської області. А в 1991 році батька перевели ближче додому – на Збаражчину, де більше 25 років він присвятив своєму служінню у парафії села Вищі Луб’янки. Того 1991 року Владика Михаїл Сабрига прийняв батька у Тернопільсько-Зборівську єпархію УГКЦ. Саме мій батько перевів дуже багато церков Збаразького району із православної до греко-католицької юрисдикції.
– Коли Ви зрозуміли, що священництво – це Ваше покликання?
– Я завжди жив духовним життям! Тобто, якщо потрібно було встати зранку на службу (хоча я, як і всі хлопці, ходив на танці, дискотеки), то прокидався без будь-яких прохань. Навіть коли батьки казали, щоб я довше поспав,– ні, я йшов, мене тягнуло до церкви. Натомість моєму молодшому брату говорили: «Іванцю, вставай, бо не файно, ти син священника і мусиш бути в церкві!» Інколи сам «правив», як то може робити дитина, – знав, бачив, як це робиться, з коробки виготовив кадило… Пригадую навіть собаку, яка померла, хоронив (сміється – авт.). Хоча, скажу по-правді, в юнацькі роки мав велике бажання навчатися у військовій академії. Все змінилося після того, як за проханням батьків вступив до Бучацького ліцею Святого Йосафата (нині – колегіум, – авт.). Це дуже гарний навчальний заклад для хлопців при монастирі отців Василіан. Його директором і першим засновником був отець Іван Макович, монах чину Св. Василія Великого.
Відтоді з батьком ми стали спілкуватися менше, бо мешкали віддалено: я – в Бучачі, він – на Збаражчині. Натомість отець Іван, напевно, і відіграв ключову роль у тому, що я священнослужителем. Йому навіть не потрібно було слів, настільки він був авторитетним. Бог дав йому таку ласку. Спершу я хотів йти у монастир до Крехова (Львівська область) до отців Василіан, бо бачив приклад отця Івана. Про моє монашество вже навіть розмовляв із ним. Але після ліцею до монастиря так і не пішов, натомість подався до Івано-Франківська, де навчався у тамтешній семінарії.
«На моєму весіллі навіть отці трішки ходили до танцю»
– А чому не пішли до монастиря?
– Бо… зустрів свою майбутню дружину, збаражчанку Ольгу. То було в 2000 році, я якраз вступив до семінарії. Наші отці організували табір в урочищі Чорний ліс біля Збаража. І саме там ми з Олею і познайомилися. Я вже був студентом, а вона ще старшокласницею. Після закінчення школи Оля поступила вчитися до Івано-Франківська, щоби бути ближче до мене. П’ять років зустрічалися до весілля.
– Цікаво, а як зустрічаються семінаристи зі своїми другими половинками, адже режим навчання у духовних закладах доволі «спартанський», зрідка дозволяють вийти в місто?
– В нас один раз на місяць був дозвіл на поїздку додому, у місто виходили на кілька годин у вівторок, четвер та суботу-неділю. Якщо хтось служив в армії і знає, який там розпорядок, то можу сказати, що умови в семінарії, напевне, ще жорсткіші. Якщо в армії вояк ще міг зробити «крок» вліво чи вправо, то в семінарії і цього не було. На всіх курсах навчалося 250 студентів, розпорядок дня був досить насиченим. Так поміж кілька вільних годин і зустрічалися з Олею.
– Мене завжди цікавило, як справляють весілля духовним особам, мабуть, вони відрізняються від забав світських осіб?
– Весілля ми справили в 2005-му році. Воно відрізнялося від світського хіба тим, що на ньому було багато духовних осіб. У мене на весілля були запрошені одразу 30(!) священників. Це було три покоління священнослужителів – друзі дідові, батькові й мої. А загалом, не було нічого особливого, – ті ж музика, співи, танці. Навіть отці трішки ходили до танцю. Бо якщо священники йдуть на світське весілля, то там не танцюють, а якщо отці – до отців, то навіть можна якийсь вальс станцювати. Як казав колись Владика Михаїл Сабрига, священнику можна станцювати вальс зі своєю їмостю (дружиною – авт.). Наше весілля справили в Збаражі, в ресторані «Асторія». Гуляли до ранку, такі колись були традиції…
– Дружина не відмовляла Вас від священництва, адже це справа дуже відповідальна і доводиться багато в чому собі відмовляти?
– Ніколи цього не було, не пригадаю, щоби такі розмови в нас були. Оля, напевне, розуміла, що буде не легко, бо треба буде часто переїжджати, адже рідко який священник може довго служити на одному місці. Але вона для себе зробила вибір і, сподіваюся, ніколи про нього не пожалкувала.
– Коли Ви висвятилися на священика і де це сталося?
– То був 2008-ий рік. Висвячував мене 6 липня Владика Софрон Мудрий в Івано-Франківську, в Катедральному соборі Святого Воскресіння. А до того пам’ятного дня було 7 років навчання: шість – у семінарії і сьомий – в академії, де я готував магістерську роботу.
«Священник – це свого роду військовий, який захищає духовний фронт»
– Де розпочалася Ваша перша священнича діяльність?
– В Івано-Франківську я був співробітником при монастирі Св. Апостола Андрія. Паралельно працював у місійному відділі Івано-Франківської архієпархії. На запрошення колег-священників їздив на кількаденні реколекції по парафіях, багато разів був у східній та центральній Україні. Місія реколекцій – це проповідування слова Божого. Брав із собою мощі, мав науки для вірян, зустрічі з молоддю та хворими тощо. Така була духовна віднова.
– Знаю, що окрім духовної освіти, Ви здобули й звичайну, світську?
– Одного разу ректор семінарії Владика Софрон Мудрий сказав семінаристам, що якби хтось хотів навчатися паралельно у світському закладі, то він дасть своє благословення. На той час диплом семінарії не визнавався державою. Тому я вирішив здобути ще одну освіту, і з 2007-ий по 2012-ий роки навчався у Тернопільському педагогічному університеті ім. В. Гнатюка на історичному факультеті (заочне відділення). Батьки та дружина мене підтримали, я їздив на сесії, здавав екзамени. Тобто маю диплом ще й учителя історії та правознавства. Якщо би колись треба було піти працювати у школу, то я зможу сміливо це зробити з державним дипломом педвузу.
– Світський диплом поки у нагоді не став?
– Поки що ні, маю багато духовної праці, тому цей диплом чекає свого часу. Хоча, маю намір взяти кілька годин у школі, щоби бути ближчим до дітей, навчаючи їх історії або християнської етики. Коли священник викладає у школі, то діти його по-іншому сприймають, ніж тоді, коли вони ходять на науку до церкви. Саме тому намагаюся кожного понеділка навідуватися до школи, перед уроками вчителі й учні мають молитву, отримують благословення навчального тижня.
– До 2013 року Ви служили в Івано-Франківську, а як далі склалася Ваша священницька місія?
– Бучацький єпископ, Владика Дмитро Григорак направив мене на служіння у Монастириський деканат Бучацької єпархії, на парафії двох сіл – Велеснів та Залісся. Що цікаво, у селі Велеснів народився Володимир Гнатюк, ім’я якого носить Тернопільський педагогічний університет. Можете собі уявити: я п’ять років навчаюся у вузі і тут отримую парафію в родинному селі Гнатюка! Це був дуже гарний період мого священництва, там живуть хороші люди – лемки, переселенці, які в більшості своїй всі греко-католики. На Монастирищині наша сім’я мешкала неподалік Лемківської ватри, щороку відвідували фестиваль «Дзвони Лемківщини». Там народилися двоє моїх наймолодший дітей. Загалом маю четверо діточок: Олеся-Марія (13 років), Анна-Тереза (10 р.), Миколай (6 р.), Марічка (3 р.). Старша донька народилася в Тернополі, коли я служив дияконом, середуща – в Івано-Франківську. Як бачите, географія народження моїх дітей, як у військового (сміється – авт.). Теоретично священник – це свого роду і є військовий, який захищає духовний фронт.
– Монастирищина – не останнє місце Вашого служіння, нині Ви проповідуєте слово Боже на Гусятинщині…
– Із 2013-ий по 2018-ий роки служив на Монастирищині, аж поки мене знову не перевели, цього разу на Гусятинщину, в село Увисла. Таким було рішення владики Дмитра.
– Чи не важко ось так залишати добре знайоме місце, де ти і тебе всі знають, і їхати кудись, особливо дружині, дітям?
– Я думаю, що дітям легше було те перенести, як мені. Я був більше прив’язаний до парафії, людей, багато було планів. Але в кінці кінців сідаєш і говориш собі: «Така воля Божа». Тут немає нічого страшного. У мене з’явилося багато друзів у Івано-Франківську, на Монастирищині, а тепер їх маю і на Гусятинщині. У цьому плані це найбільше тішить, що маєш кого запросити до себе і поїхати на гостину до своїх друзів в інших регіонах.
«Мав можливість взяти і поцілувати жезл, який тримав сам праведний митрополит Андрей»
– То правда, що Ви навчалися з наймолодшим єпископом України?
– Так, це було під час навчання в Бучацькому ліцеї. Моїм одногрупником був владика Стефан Сус. Він не лише наймолодший греко-католицький єпископ в Україні, а й наймолодший єпископ всього католицького світу (38 років). Владика нещодавно на моє запрошення приїздив до Увисли, де мав архієрейську літургію, після якої освячував перекриття нашої церкви. Він погостював у мене два дні, познайомився з родиною. Хоча зробити це було йому не просто, адже він очолює пасторально-місійний відділ, відповідає за 18 країн світу, де поки немає представництва УГКЦ, натомість є вірні. Ми з ним, ще коли навчалися, часто брали разом участь у концертах, духовних вечорах тощо. Потім наші шляхи розійшлися, він навчався у Львові, а я, як Ви вже знаєте, – в Івано-Франківську. Коли були на відстані, часто списувалися, зідзвонювалися або ж зустрічалися на чергову річницю закінчення ліцею. Було дуже приємно, коли отримав від нього запрошення до Патріаршого собору в Києві на архієрейську хіротонію, де Стефана Суса висвячували на єпископа.
– Владика Стефан Сус під час приїзду до Увисли привіз із собою річ, якою користувався сам митрополит Андрей Шептицький…
– Владика Стефан мав із собою жезл, яким користувався колись митрополит. Цей жезл Стефану Сусу подарував один владика з Америки, а тому свого часу подарував сам Шептицький. Жезл тримали я, мій батько і малий Миколка. Це велика честь – мати можливість взяти в руки і поцілувати жезл, який слугував самому праведному митрополиту Андрею. Щоб ви краще розуміли, для мене це було щось схоже на те, як любителі футболу мріють потримати м’яча, яким грав Роберто Карлос чи Мессі.
– Знаю, що владика Стефан Сус – не перший єпископ за Вашого служіння, котрий побував в невеличкій Увислі.
– За два роки в Увислі було три владики. Першим був правлячий архієрей Бучацької єпархії владика Дмитро Григорак – мій безпосередній шеф, котрий представляв мене місцевим вірянам. Минулого року в серпні у нас відбувся перший фестиваль духовно-патріотичної пісні ім. Бл. Йосафати Гордашевської. На ньому був владика Йосафат Мощич, єпископ Чернівецький, – теж мій дуже добрий приятель. Коли служив у Івано-Франківську, він був моїм настоятелем. Я його запросив до себе на парафію і він радо відкликнувся.
«Сучасним дітям важко сказати: сядь, сиди тихо і молися»
– Місцеві парафіяни розповіли, що Ви свого часу ініціювали, щоби зі смітника, який знаходився неподалік церкви, зробили місце для розваг місцевої молоді.
– Коли я тільки-но прийшов на парафію, то й справді біля церви був смітничок. Знаєте, часто мені дружина зауважує: «Ти рано встаєш і до тебе приходять гарні думки». Переконаний, що в житті Господь на 100 відсотків, навіть не на 99,9, керує людиною, якщо вона йому довіряє. Навіть якщо ти грішний, але довіряєш Богові, то він тебе веде завжди. Така в мене є приватна думка, тому стараюся Богові довіряти. Не завжди виходить, бо я є грішна людина, як і всі, але свої справи намагаюся робити з Христом у думці.
Тому, маючи радників при церкві, запропонував: давайте щось Боже зробимо на місці смітника. Пішов до міського голови, запропонував облаштувати дитячий майданчик. Мер пішов мені назустріч, очистили територію, виготовили штанги, ворота, лавочки… Відтоді батьки – в церкві, діти (є такі шустряки, що не можуть встояти) – собі на майданчику граються. Все одно вони чують слово Боже, бо правлю через мікрофон. І навіть якщо вони граються, у їхньому серці щось таки залишиться. В такому вигляді я бачу церкву, бо сучасним дітям важко сказати: сядь, сиди тихо і молися. На мій погляд, правильніше сказати дітям, що Бог тебе любить через гойдалки, через те, що дітвора може погратися біля церкви.
Минулого року ми посвятили те місце, де був смітник, і назвали його Молодіжним центром імені Блаженної Йосафати Гордашевської. Там проводимо фестивалі, концерти, табір «Канікули з Богом», на ньому молодь грає футбол, волейбол тощо.
– Сільський пісенний фестиваль носить ім’я Блаженної Йосафати Гордашевської. Чому саме її?
– На парафії я маю мощі Йосафати Горбачевської. Це мої приватні мощі, їх колись привіз із Риму і подарував мені один мій товариш. Де я не є, там вони зі мною. Хоча мощі мої приватні, але я їх виставляю на парафії для почитання. Тому й іменем Йосафати Горбачевської назвали наш фестиваль, це дуже гарна жінка, яка народилася у Львові, і за її жертовне життя Папа проголосив її святою.
– Мабуть, не випадково Ви активно працюєте з молоддю села…
– Заснував молодіжну спільноту, яка отримала назву «Крок до Бога». З дітьми та молоддю раз на тиждень зустрічаємося, граємо у теніс, дивимося християнські фільми, п’ємо чай із печивом, допомагаємо бідним та хворим. Дівчата та хлопці дуже активні, але в нашій спільноті є одна умова: всі її учасники у неділю повинні обов’язково бути на службі в церкві. Зауважу, що моя дружина допомагає мені в роботі з молоддю, катехизує цю спільноту, адже вона – філолог, учитель української мови й літератури.
«Маю ідею організувати велопрощу до Зарваниці»
– Бачу, у Вас є велосипед. Часто на ньому їздите?
– Десь раз на два місяці чи на квартал із місцевою молоддю робимо вилазки на велосипедах. Їздимо до сусідніх сіл, до цілющого джерела, робимо велопрощі за «Єдину Україну» на підтримку воїнів. Маю ідею організувати велопрощу до Зарваниці.
– Отче, Ви нетиповий священик, адже любите спорт і є активним футбольним вболівальником…
– Так, я дуже люблю футбол. Стараюся із сільськими хлопцями два рази на місяць пограти в цю гру. Хоча я трохи, як-то кажуть, грубшої тілобудови, але люблю побігати, на воротах постояти. Колись навіть разом із нинішнім владикою Стефаном ганяв бальона за ліцейну команду Бучача. Дідо і батько були затятими футбольними вболівальниками, і я страшенно люблю футбол. Завжди, як мав час, після служби сідав на лавці, дивився гру нашої футбольної команди з Увисли. Потім запропонував футболістам починати матч із благословення та окроплення свяченою водичкою, щоби все відбувалося по-християнськи. Навіть з Хмельниччини футболісти, яких запрошували грати з нашою сільською командою, говорили: «Батюшка, добре що Ви сидите, нам легше грати, коли Ви з нами». Інколи футболісти не починали матч, просили почекати зі стартовим свистком, поки приїде отець. Без Божого благословення в цьому житті ми не можемо нічого зробити. Цього року з тим коронавірусом організованого футболу в селі немає. Шкода, я любив посидіти і повболівати за сою команду, сподіваюся наступного року все повернеться на круги свої.
– Ви також встигаєте і допомагати українським воїнам в АТО…
– Бучацька єпархія щомісяця для людей, які постраждали від війни, воїнів, ветеранів і вимушено переселених везе у м. Ізюм (Харківської область) цілий бус продуктів. Ізюм – це була стратегічна точка, у 60 кілометрах від неї тривали воєнні дії, сепаратисти намагалися захопити місто, щоби мати військову базу, але наші хлопці, дякувати Богу, Ізюм відбили. Я був там тричі, одного разу – з владикою і двічі – з отцями-капеланами. Допомагали сповіддю, молитвою, літургією для наших воїнів і переселенців. Там люди настрашені війною. Колись мав зовсім іншу думку про Схід України, але там насправді є дуже добрі люди. Вони не знають про Бога, їх потрібно багато вчити, але вони сприймають кожне слово священника, як губка. Зрештою, для місцевих воїнів АТО і ветеранів російсько-української війни наша єпархія вирішила збудувати церкву. Наразі наші люди там служать у підвальному приміщенні, але вже місцева влада дала землю і владика замовив проект під будівництво храму. Дякувати Богу, що так сталося, бо там суцільно Московський патріархат. Однак нас підтримують атовці, тому із часом, сподіваємося, там буде наша греко-католицька громада.
«Маю право від імені Папи Франциска давати розрішення у важких гріхах»
– Можливо, за Вашу жертовну працю Ви отримали особливе право від Папи Римського…
– Є гріхи, зарезервовані Папою Римським, які може відпустити тільки він сам. Це дуже серйозні гріхи, а саме: зрада сповіді і розрішення спільника в гріху нечистоти. Донедавна це був дуже тривалий процес. І Папа для того, щоб його спростити, у рік Божого милосердя вибрав із кожної країни цілого світу по кілька священників і дав їм дозвіл від його імені відпускати важкі гріхи. Таких священників називають місіонерами Божого милосердя. Владика Дмитро доручив цю місію мені. Не знаю, чому він так вирішив, це була воля єпископа. Мені прийшов відповідний документ від самого Папи Франциска, що я маю право від його імені давати розрішення в тих гріхах. Це дуже велика відповідальність, я ніколи не міг собі такого подумати, що буду в числі обраних Папою, але потім подумав і сказав собі: «Боже, дякую тобі, що ти хочеш того, нехай так воно буде!».
– У Тернопільській області є ще священники, які мають подібне право?
– Тернопільська митрополія об’єднує Тернопільсько-Зборівську і Бучацьку архієпаріхії. У першій є 2 таких священники, а в Бучацькій – я один. У всій Україні таке право має 30 священників, а в цілому світі – близько 800.
– Отче, Ви робите багато духовних справ для громади, а чи вистачає часу на сім’ю?
– Намагаюся їм приділяти увагу, хоча ви правильно помітили, що часу бракує. У мене такий принцип: щоби вкласти щось у дітей, маю їм щось цікаве показати – замок, монастир, водоспад, гарну місцевість. Раз на місяць із парафіянами відвідуємо святі місця і, звичайно, беру з собою своїх діточок. Нещодавно з дружиною та дітьми їздили приватно в Берестечко, де чимало поховано українських козаків. Була цікава і пізнавальна поїздка. Я трохи поїздив по світу, очолюю місійний відділ Бучацької єпархії (Іспанія, Польща, Угорщина, Румунія, Чехія, Боснія і Герцоговина), бачив багато, але хотів би, щоб мої діти бачили найперше красу рідної України.
Віталій Попович
БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ
– Отче, на Вашу думку, у парафії в Увислі Ви залишитеся надовго, чи Вас можуть направити служити ще кудись?
– Від мене це не залежить, все у волі Божій і в руках Владики. Владиці краще видно, де корисніший той чи інший священик. Він, як наш духовний батько, бачить, де яка потреба на єпархії, бачить, що ти вмієш і що можеш, тому може скерувати священника в інше місце служіння.
– А може таке статися, що парафіяни Вас не відпустять?
– Під час свого нещодавнього візиту єпископ Стефан Сас жартома після Служби сказав, що забере мене до Києва, на що отримав відповідь від парафіян, що свого пароха вони не відпустять. Ніхто не може сказати, що буде завтра. Головне – жити за законами Божими, а Бог вестиме правильною дорогою і туди, де ваше служіння йому найпотрібніше.
– Кажуть, що всі Ваші діти співаючі?
– Так, всі співаючі, старші доньки відвідують музичну школу в Хоросткові. Малі туди ще не ходять, але слух мають добрий, Бог їх наділив тим даром. Старші дівчата завжди виступають на концертах, а Олеся ще й співає в церковному хорі.
– Отче, якщо одягаєте на Службу священничу одежу, то в побуті якою користуєтеся?
– Коли маю духовну практику, то завжди одягнений у підрясник, його теж одягаю, коли йду в магазин чи владну установу. А от коли йду грати футбол чи їздити на велосипеді, то, звичайно, вдягаю спортивну форму. Загалом одягаюся так, щоб мені було зручно.
– Ви особисто їздите на автівці?
– Маю пасажирського буса «Опель Віваро». У нас велика сім’я, то коли кудись їдемо, потрібно чимало місця, щоби все спакувати (сміється – авт.).
– Чи щось колекціонуєте, адже духовні особи цим славляться?
– Маю десь близько 35-ти ручних хрестів, переважно дерев’яних. Більшість із них мені подарували. При цьому вони не стоять десь під склом як цінна колекційна річ, я їх постійно використовую для благословення – тримаю на престолі, в автомобілі, з ними їжджу в паломницькі поїздки, місії на Схід України тощо.
– Чи маєте улюблену страву і чи самі щось готуєте?
– Люблю робити грінки – підсмажений на збитому яйці з молоком батон чи хліб. Вони в мене виходять дуже смачні і діти часто просять, щоб я їх для них приготував. Що саме люблю з їжі, важко однозначно сказати, напевне це вареники із сиром і сметаною. Від них би ніколи не відмовився!
Джерело: Тижневик "Номер один"
3813