Ця людина є одним із провідних у нашому краї менеджерів аграрної справи, активним громадським діячем, меценатом і як депутат – справжнім виразником інтересів жителів своєї місцевості у Тернопільській облраді. Ще у 1984 році Василь Михайлович поєднав долю із зооветеринарною справою, в якій успішно як висококваліфікований фахівець пропрацював, у тому числі й на керівних посадах, майже до кінця 90-х. Після цього започаткував успішну переробну справу. А з розпаюванням земель Ягільницького кінного заводу добрий господар Василь Вислоцький не міг мовчки споглядати, як «дерибанять» родючі площі. Тому взяв в обробіток людські паї. Відтоді долає труднощі та розвиває очолюване ним сільгосппідприємство «Ягільниця-В». За вагомий внесок в аграрну галузь України глава держави Петро Порошенко удостоїв нашого земляка почесного звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Однак не сільгоспвиробництвом єдиним опікується Василь Михайлович. Він – прекрасний сім’янин, який декілька місяців тому став уже дідусем. А як підприємець і як обранець громади до облради Вислоцький всебічно сприяє соціальній сфері Чортківщини, разом з колегами-аграріями налагодив постійну допомогу бійцям АТО. І загалом як справжній газда він дбає про рідну місцевість. Однак про свої заслуги перед нею говорить неохоче, вважаючи це своїм обов’язком.
«Де народився. там і пригодився»
– Василю Михайловичу, Ви народилися, здобували середню освіту, розпочали трудову діяльність, а нині займаєтеся підприємництвом на основі сільгоспвиробництва у рідній місцевості та на своїй землі?
– Так, за винятком навчання у Львівському зооветеринарному інституті і служби у війську (це сім років) усе моє життя і вся трудова діяльність проходять у місцевості, де я народився. Тож справдилася народна істина: «Де народився, там і пригодився».
– Ви народилися у мальовничому селі Ягільниця на Чортківщині у селянській родині. Чим займалися Ваші батьки і чи долучали Вас до праці на землі і біля худоби?
– Мої батьки працювали у відомому на всю Україну і навіть колишньому СРСР Ягільницькомукінзаводі. Це підприємство не лише розводило різні, в тому числі й елітні породи коней, а й на своїх полях вирощувало усі типові для нашого регіону сільськогосподарські культури. Мати сапала буряк у ланці, а батько працював водієм на цьому ж підприємстві. Звісно, що допомагав матері у її важкій праці, а також допомагав батькам доглядати наше домашнє господарство. Ну а хто із хлопців не мріяв підсобити батькові у ремонті машини?
– Як Ви вчилися у школі, вже тоді ставили собі в пріоритети якісь навчальні предмети, щоби використати їх у майбутній професійній діяльності?
– У перший клас я пішов у Ягільницьку восьмирічку, а середню освіту здобув у Нагірянській школі, що в сусідньому селі. Учився на чотири і п’ять, рівномірно приділяв увагу всім навчальним дисциплінам, щоби мати оцінки не нижче четвірок. Але, звісно, більше мене цікавили уроки природничого спрямування. Згодом цей напрямок я обрав для свого майбутнього фаху.
«На вибір професії вплинув Ягільницький кінний завод»
– Що вплинуло на Ваш вибір професії ветеринара?
– На моїх очах на Ягільницькому кінному заводі вирощували такі породи, як орловські рисаки, арабські чистокровні, російські ваговози, українську верхову. У селі збудували перший в Україні сільський іподром. На ньому майже щонеділі проводилися різного рівня змагання, влаштовували перегони, були талановиті жокеї. Це й вплинуло на мій вибір майбутньої професії.
– Бажання вчитися у Львівському зооветеринарному інституті збіглося з Вашими природніми здібностями до цієї професії? По суті відтоді й аж до кінця 90-х Ви поєднали з нею свою долю.
– Мабуть так, бо у виші я вчився на відмінно. Залюбки відвідував і лекції, і практичні заняття. Загалом намагався почерпнути щось корисне у кожного викладача. Однак після другого курсу, у зв’язку з призовом до лав Збройних сил, мав у навчанні з 1996 по 1998 роки дворічну перерву. Армійську службу проходив в авіації тодішньої системи ППО у ближньому до Києва Василькові.
– У Львівському зооветеринарному Ви вчилися краще, аніж у школі. Тому й успішно розпочали трудову діяльність за обраним фахом?
– Так, і навіть після армії я буквально поринув в освоєння нових дисциплін у зооветеринарному виші. Після завершення навчання в інституті направили працювати головним ветлікарем у відгодівельному комплексі Міжгосподарське підприємство «Нагірянка», яке пізніше об’єднали з Ягільницьким кінзаводом. Окрім цього, що тоді було звичним явищем, лікував домашніх тварин і в селянських обійстях свого та навколишніх сіл. Колись господарі доглядали 2-3 корови, а ще по декілька бичків, телиць, свиней та усяку домашню птицю. А були ще норки, песці, ондатри, нутрії та, звісно, коти, собаки… і навіть акваріумні рибки. Тоді ця професія була дуже затребуваною на селі.
«Підтвердженням високої якості борошна з Нагірянки є попит на обласних сільськогосподарських ярмарках»
– Ветлікар на селі завжди посідав вагоме місце, однак у наш час престиж цієї професії саме в сільській місцевості дуже впав через те, що люди менше утримують худоби.
– Нині люди не прагнуть в індивідуальних господарствах утримувати не лише велику рогату худобу, а й навіть свиней. Селяни старшого віку вже не мають ані змоги, ані здоров’я доглядати корівчину, теличку, прогодувати порося, а молодь не звикла і не хоче заводити домашню живність. Тож потреба у фахівцях ветеринарної справи не надто велика, тому багато з них подалися на заробітки за кордон.
– А Ви із ветеринарів подалися підприємцем на ринок переробників-харчовиків та успішно в нього влилися?
– У мене до цього ще було два з половиною роки управлінського досвіду. На Ягільницькому кінному заводі працював головним ветлікарем, головним зоотехніком, заступником директора і пройшов шлях аж до керівника підприємства. Але виникли нові обставини та економічні умови, тому довелося взятися за переробку. Нині наша торгова марка «Нагірянський млин» вже утвердилася на ринку. Але щоби цього досягнути, довелося як з самого початку, так і впродовж багатьох років докладати багато зусиль, щоби спершу залучити до справи кваліфікованих фахівців і налагодити ефективне виробництво. А згодом втриматися на плаву економіки та наростити обсяги виробництва. І це нам вдалося, нині переробляємо пшеницю на борошно усіх гатунків. Налагодили вже багаторічну продуктивну і, на мій погляд, надійну взаємовигідну співпрацю з партнерами не лише з Тернопілля, а й із сусідніх регіонів. Вони традиційно закупляють нашу продукцію у значних обсягах. А підтвердженням високої якості борошна з Нагірянки є попит на нього серед тернополян і гостей обласного центру на обласних сільськогосподарських ярмарках.
«Саме переробка зернових спонукала створити власне сільгосппідприємство»
– Маючи добре налагоджену й економічно ефективну переробку, у Вас, мабуть, природно виникла потреба мати свої зернові площі для виробництва того ж борошна?
– Так, саме переробка зернових спонукала створити шість років тому приватне сільськогосподарське підприємство ПСП «Ягільниця-В». Тепер ми орендуємо тисячу двісті гектарів землі у 700 пайовиків сіл Ягільниця та Нагірянка. Зернова група в структурі посівів займає понад половину відведених для обробітку площ. Посіяли восени 400 гектарів озимої пшениці «Миронівська» та «Поліська-90». Торік на круг зібрали 65 центнерів збіжжя. У польовому арсеналі – ярина, енергетичні, прибуткові, а також технічні – кукурудза, соя, і цукрові буряки. Солодкі корені вирощували на 150 гектарах, хоча раніше ми їх не культивували. Одержали по 750 ц з гектара солодких коренів, а їхній валовий збір сягнув 12 тисяч тонн цукросировини.
– Торік Ви досягнули вагомих результатів як у сільгоспвиробництві, так і в переробній галузі. Яким би Ви генієм не були, без кваліфікованих кадрів цього би не досягнули. У Вас, мабуть, не має відтоку фахівців до Польщі?
– Відтік є, але він незначний. У нас висококваліфікований інженерно-технічний персонал і кадровий потенціал механізаторів, які володіють комп’ютерами та іншими сучасними електронними засобами, що встановлені на зернозбиральних і бурякозбиральних комбайнах, тракторах тощо. Усіма здобутками завдячую саме їхній самовідданій праці. Вони отримують зарплату 8-10 тисяч гривень. Звісно, що вона нижча за польську, але в умовах села та проживання вдома це непоганий заробіток. Але ми працюємо над підвищенням рівня зарплати.
– Чи належно розрахувалися з пайовиками?
– Завдяки гарному врожаю розрахувалися з пайовиками удвічі більше, ніж передбачено нормативно-кадастровою оцінкою землі за оренду. Хто хотів, то взяв плату за паї грошима, а інші – зерном, цукром, крупами, різними послугами.
–Чи належно розрахувалися з пайовиками?
– Завдяки гарному врожаю розрахувалися з пайовиками удвічі більше, ніж передбачено нормативно-кадастровою оцінкою землі за оренду. Хто хотів узяв плату за паї грошима, а інші – зерном, цукром, крупами, іншими послугами.
«Сподіваюся на кращі часи як для тваринництва, так і загалом сільгоспвиробництва»
– Чи не збираєтесь невдовзі, окрім рільництва та переробки, у своїй господарці ще й розвивати тваринницьку галузь?
– Наразі для цього в державі несприятливі економічні умови та неприваблива кредитна політика вітчизняних банків і дуже низькі, що не відповідають затратам виробництва, закупівельні ціни на цей вид продукції. Я придбав тваринницькі ферми, в яких треба робити реконструкцію.
– Тож Ви прагнете в майбутньому розвивати і тваринництво?
– Наразі через вищезазначені об’єктивні причини не задіюю спеціалізовані для тваринництва приміщення під якесь виробництво. Однак не зарікаюся, що згодом не використовуватиму їх за призначенням. Усе ж сподіваюся на кращі часи як для тваринництва, так і загалом для сільгоспвиробництва.
«Маючи повноваження депутата облради, намагаюся використати його винятково для блага Чортківського району»
– Хоч у Вас не було попереднього досвіду депутатства в облраді, виборці округу задоволені діяльністю Василя Вислоцького в головному самоврядному органі краю. Мабуть, недарма 90 відсотків виборців у 2015 році надали Вам мандат людської довіри?
– Досвід самоврядування у мене таки був і до цього, але нижчого рівня. Двічі мене обирали депутатом районної ради. Усе життя живу на Чортківщині і знаю всі її проблеми. Нині, маючи повноваження депутата облради, намагаюся використати їх винятково для блага свого округу. У селах району зараз активно перекривають дахи на приміщеннях фельдшерсько-акушерських пунктів, Будинків культури, шкіл, дитячих садочків. У Свидівській сільській школі замінено усі вікна на металопластикові, а в сусідній Мухавці перекрили дах на Будинку культури. Понад 15 років розвалювалась його покрівля, будівля пустувала. Домоглися, щоби з бюджету району було виділено 2,5 млн. грн. на її ремонт. Тепер там новий дах, молодь має де проводити дискотеки, вечори відпочинку, святкування урочистих подій. У Ягільницькій місцевій школі, де навчаються 180 учнів також зроблено нову покрівлю. Навчальний заклад повністю утеплили, обладнали комп’ютерний клас. У сусідній Нагірянці перекрили дах ФАПу, замінили покрівлю в дитячому садочку. Придбали 11 комп’ютерів для місцевої школи, замінили усі старі вікна на металопластикові.
– Як обранець громади Чортківщини, Ви також лобіюєте ремонт доріг на свої малій батьківщині?
– Сільські дороги в нашому районі у плачевному стані – ані пройти, ані проїхати. Їх капітально не ремонтували десятки років. Відрадно, що уряд у цьому році виділив
на дороги Тернопілля 1 млрд. 300 млн. грн.Зокрема, на місцеві протяжністю 3500 кілометрів – 315 млн.грн. Такого фінансування досі не було. І цей рік, і наступний будуть роком ремонту доріг. Сподіваюся, не буде обділеною у цьому плані й Чортківщина. Над цим я активно працюю разом з керівництвом облавтодору.
Місцеві сільгосппідприємства, фермерські господарства, підприємці мають допомогти підрядним організаціям і шляховикам повністю освоїти ці кошти. Зокрема, технікою, робочою силою, гарячим харчуванням тощо.
– У Вашому районі склалася унікальна ситуація, адже інтереси його громади і в облраді, і у парламенті представляють два однокласники. Як Вам співпрацюється з Олегом Барною?
– Ми з Олегом Степановичем не лише однокласники, а й жили та зростали поруч в одному селі. Він дуже енергійна людина, яка повністю віддає себе державній справі. У нас виникають робочі моменти, коли навіть сваримося, сперечаємося, але доходимо до спільного корисного для блага громади знаменника. Олег завжди готовий допомогти нашому та іншим районам, чиї інтереси він представляє у Верховній Раді. Зокрема, торік завдяки його сприянню Чортківщина отримала понад 52 мільйони гривень. Такої державної фінансової допомоги район не мав навіть сумарно за всі роки Незалежності України. За це ми щиро вдячні Олегові Барні.
«Вважаю допомогу бійцям АТО святою справою для кожного українця»
– Хоч нині в суспільстві дещо притупився біль російсько-української війни, Ви активно і послідовно надаєте значну допомогу захисникам Вітчизни.
-Я вважаю допомогу бійцям АТО святою справою для кожного українця. У нашому районі є рада аграрних підприємств, яку очолює Василь Градовий. Наше об’єднання досить активно передає допомогу на фронт. Нині ще й опікуємось могилами загиблих та допомагаємо сім’ям Героїв.
– У чому полягає ця допомога рідним загиблих захисників України?
-Ми власним коштом ставимо пам’ятники на могилах Героїв. Також усвідомлюємо, що вони поклали життя за те, щоби ми з вами жили під мирним небом. Тож кому, як не нам подбати про їхні родини. Сім’ї одного зі звитяжців спільними зусиллями керівників агропідприємств району придбали квартиру та зробили ремонт. Окрім цього, кожен із нас самотужки старається допомогти місцевим атовцям і їхнім рідним.
«Сім’я – це мій тил, моя наснага до роботи!»
– Наскільки мені відомо, Ваша дружина, Галина Михайлівна, теж разом з Вами вчилася в одній школі. Чим вона займається за профілем?
– Галя вчилася на рік пізніше. Побралися ми з нею, коли я навчався вже на третьому курсі. Створили сім’ю ветеринара і фельдшера, виховавши двох дітей – доньку Тетяну та сина Тараса. Дружина свого часу закінчила Кременецьке медичне училище і досі працює за цим дуже потрібним для людей фахом. Її люблять і поважають жителі села. Бо нікому й ніколи не відмовила у медичній допомозі, в будь-яку хвилину, за будь-якої погоди спішить на допомогу хворим, одиноким людям. Тим, хто має хронічні захворювання серцево-судинної системи, різні патології – усім, хто потребує її допомоги. Нещодавно ми їй ще й довірили нашу найбільшу сімейну цінність – внука Максима. А ще вона чудова господиня, знається на кулінарії, любить книги, цікавиться громадським і політичним життям в Україні.
– А як живуть і чим займаються Ваші діти? Чи продовжуватимуть справу когось із батьків?
-Донька Таня зараз перебуває у декретній відпустці, до цього вона здобула фах економіста у ТНЕУ, а син Тарас наразі ще не створив власної сім’ї. Він теж є випускником Тернопільського національного економічного університету. Діти та зять Юрій допомагають мені у підприємницькій діяльності, а я стараюся передати їм свій досвід. Загалом сім’я – це мій тил, моя наснага до роботи!
«Основним моїм хобі є агровиробництво»
– Робота, якою б улюбленою не була, усе ж залишається місцем праці, яке виснажує людину. Який відпочинок полюбляєте? Як і більшість аграріїв, поправляєте у санаторіях здоров’я, мандруєте світом, засмагаєте на престижних закордонних пляжах?
– Усе це у моєму житті відсутнє. Навіть соромно признатися, що жодного разу не ніжився на морі не лише закордоном, а й в Україні. На відпочинок у мене елементарно немає часу. Туди відправляємо оздоровлюватися дітей. А нам з дружиною достатньо мальовничих краєвидів і чудової природи рідного Тернопілля.
– Тож у Вас усе підпорядковано аграрній справі. Окрім неї, маєте ще якесь хобі?
-Я дуже люблю футбол. У Ягільниці є команда, яка вже третій рік поспіль виграє першість району. Я за неї вболіваю, спонсорую і сприяю всім необхідним. Це єдина слабинка, на яку я відводжу незначний проміжок вільного часу. А основним моїм хобі є агровиробництво».
«Своєю життєвою місією вважаю працю на рідній землі для блага наших людей»
– Це радше є Вашим способом життя та вагомим внеском у розвиток сільськогосподарської галузі України. І його належно оцінила держава.
– Я пропрацював у сільському господарстві вже майже 27 років. Є певний досвід, здобутки, напрацювання ефективного господарювання. Приємно, що це не залишилося поза увагою держави. Петро Порошенко, як зазначено у відповідному указі Президента, удостоїв мене почесного звання «Заслужений працівник сільського господарства України» за вагомий внесок в аграрну галузь України. Маю й інші менш вагомі, але теж приємні та почесні відзнаки – грамоти від Кабінету Міністрів, Міністра сільського господарства, обласної і районної влад. Старатимуся виправдати це визнання ще наполегливішою працею на рідній землі для блага наших людей.
– У чому Ви вбачаєте свою життєву місію і про що мрієте?
– Хочу й надалі працювати на рідній землі для блага наших людей! А мрію, як і більшість українців, щоби нарешті настав мир на сході країни, щоби більше там не гинули наші співвітчизники. Хочу, щоби були здорові мої рідні і в мене було декілька внуків. Прагну, щоби сільське господарство в Україні розвинулося до рівня передових держав світу.
Олесь Миколайчук
Джерело: Тижневик "Номер один"
3417