Минулої суботи на 71 році життя відійшов у вічність один із творців Незалежності нашої держави – народний депутат України і Тернопільської міської ради I-го демократичного скликання, єдиний за всю історію Зборівського району всенародно обраний голова районної ради, а також відомий науковець і педагог, громадський діяч – один із перших лідерів НРУ, активний учасник усіх трьох революцій у нашій державі, талановитий журналіст та несхитний борець із корупцією Володимир Колінець.
Народившись на землі звитяги війська Богдана Хмельницького в релігійній патріотичній сім’ї, Володимир із молоком матері увібрав у себе дух козацької вольниці та державотворення, набожності та націоналізму. Вони були життєвими ідеалами Колінця до його останнього подиху, й у їхнє відродження в усій Україні, що нині є реальністю, Колінець зробив свій вагомий внесок.
Ще з дитинства, будучи вже тоді переконаним антикомуністом, юний Володя робив у Кудобинській восьмирічці та в Зборівській середній школі на той час резонансні, хоч і дитячі, але конспіраційно вдалі акції протесту (про них уже розповідав часопис «Номер один») на символах радянського режиму. У чому відмінника навчання не запідозрила жодна з перевірок «компетентних» органів. Ще більше закріпив свій національно-патріотичний дух за студентства у Львівському держуніверситеті ім. Івана Франка. А під час навчання на початку 80-х в аспірантурі при республіканській Академії наук і роботи викладачем латинської мови в Київському університеті зблизився з групою відомих культурних діячів і науковців України на чолі з Іваном Драчем, Дмитром Павличком та Володимиром Яворівським, що вже остаточно спрямувало його життєвий шлях у напрямок національного відродження та державотворення України.
Починаючи з кінця 80-х до здобуття Україною незалежності, Володимир Колінець, на той час викладач Тернопільського педінституту – лідер усіх національно-демократичних зачинів та перетворень у нашому краї. Він був одним з організаторів «Товариства української мови» та ініціативних комітетів з відновлення українських церков, співголовою крайової ради НРУ та багатьох інших. Його реальні дії і промовисті виступи на всенародних віче проти комуністичної влади отримували величезні схвальні овації від десятків тисяч земляків. Вони й обрали Володимира Колінця своїм посланцем до парламенту України та депутатом Тернопільської міської ради I-го скликання, де їхній висуванець не почивав на лаврах і не заробляв, як це роблять нинішні обранці громад, собі статків, а натхненно працював на благо країни, регіону і нашого міста. Колінець був одним із творців декомунізації й активним учасником демонтажу пам’ятника Леніну в Тернополі та в інших населених пунктах краю. А його діяльність у найвищому законодавчому органі країни разом із побратимами з «Народної ради» змусила парламент, в якому домінувала прокомуністична більшість, ухвалити влітку 1990 року Декларацію про державний суверенітет України, а в серпні 1991-го проголосити Акт Незалежності України. Саме під час роботи в парламенті Володимир Володимирович був одним із небагатьох нардепів, хто разом із Степаном Хмарою відверто підтримав голодування студентів на майдані і Революцію на граніті. Був Колінець і серед тих, хто вніс до сесійної зали величезне синьо-жовте полотнище, яке стало одним із символів здобуття Україною Незалежності.
Виконавши державотворчу місію, Володимир Володимирович після нардепівської каденції не повернувся до спокійної викладацької і улюбленої наукової діяльності. Його єдиного за всю історію Зборівщини всенародно обрали головою райради. І тут Колінець не відступив від власних принципів – декомунізував ледь чи не весь склад верхівки районної влади, проводив нещадну боротьбу з корупцією, у якій вивів на чисту воду навіть тодішнього місцевого прокурора. Почав впроваджувати нову економічну політику, одним із перших у краї залучив до далеко не передового району реальні іноземні інвестиції – підприємство «Добра вода», почав перетворення в аграрній сфері. І все це при тому, що не нажив на цьому жодних статків. Навіть відомчу квартиру керівника району передав багатодітній сім’ї. Така життєва позиція видалася дивною та й сама постать незручною для обласної верхівки на чолі з «рухівцем»-пристосуванцем Бойком, а згодом і його екскомпартійними наступниками. Наприкінці 90-х голів районів уже не обирали, а призначали, то Володимира Володимировича делікатно перевели на посаду керівника одного з підрозділів роботи з молоддю Тернопільської райдержадміністрації, а після цього навіть підвищили до обласного рівня – третім символічним заступником начальника управління культури. Думали, Колінець вгамується і тихенько сидітиме до пенсії. І дуже помилилися, Володимир Володимирович і надалі був активним учасником усіх народних протестів, у тому числі акції «Україна без Кучми», хоча й визнавав вагомий внесок другого президента у становленні держави і в революції Гідності. Усе життя Колінець ненавидів і нещадно боровся з корупцією в усіх її проявах. Його викривальні журналістські розслідування отримали визнання на всеукраїнському рівні. За них невтомний борець не лише ризикував своїм здоров’ям, а міг і втратити життя – підступна за дивних обставин ДТП, погрози і реальні побиття. Однак навіть це не зупинило державотворця, бо не таким він бачив майбутнє України.
На засвітах життєвої дороги Володимир Колінець повернувся до викладацької роботи в унісон з науковою діяльністю тепер уже в економічному університеті. Загалом ці дві сторінки в біографії цієї постаті не менш яскраві за всі інші. Як один із колишніх студентів Володимира Володимировича наголошу, що він був високопрофесійним мовознавцем-германістом і чудовим літературознавцем, який умів доступно, цікаво та змістовно передати зміст навчального предмета. Як і в усіх інших своїх видах діяльності не любив хитрунів-«халявщиків» і тих, що прикриваються відомими батьками, студентів, а також викладачів із розчепіреними кишенями. Основним критерієм його оцінювання був винятково рівень знань. І навіть ще на ранній викладацько-науковій ниві Колінець був затятим патріотом не лише України, а й своєї малої батьківщини. Усі його праці в академічних виданнях були підписані: «Володимир Колінець, с. Кудинівці Зборівського району». Саме на ґрунті любові до літератури, журналістики, футболу та Зборівщини ми ще наприкінці 80-х подружилися з Володимиром Володимировичем. Я до нього завжди звертався на «ви», а він до мене на «ти», але при цьому кожен додавав слово «друже!».
У суєті життя втрачаєш близьких людей, які відходять у вічність. Минулої суботи в дорозі з відрядження випадково побачив у соцмережі несподівану для мене й сумну для багатьох жителів Тернопілля звістку. Здається, ніби вчора я з молодшим сином ходив вітати Володимира Володимировича із його 70-річчям! Я пообіцяв невдовзі його провідати знову. Десь тиждень тому Колінець зателефонував мені за робочих обставин, коли я не міг підняти слухавку. У той момент подумав, що одразу ж зателефоную колишньому університетському наставнику та давньому старшому другові. Однак у суєті суєт не зробив цього, ані тоді, ані пізніше. А як виявилось, не зможу поспілкуватися з Володимиром Володимировичем і побачити його вже ніколи! Вічна Вам пам’ять і Царство Небесне, Друже!
На похорон В. Колінця з Києва прибув виконавчий директор Асоціації народних депутатів України Валерій Кубік, котрий вручив сім’ї покійного пам’ятний знак і грамоту до 30-річчя проголошення Декларації про державний суверенітет України.
P.S.: Володимир Колінець минулого вівторка, як це було часто раніше, навідався у нашу редакцію, принісши матеріал про те, як він з однодумцями та простими киянами зірвав військовий парад у Києві 1990 року (з публікацією, мабуть, останньою при життя, Ви можете ознайомитися в минулому числі «Номер один»). Як завжди, жартував, казав, що через кілька днів знову забіжить до нас. Навіть не віриться, що більше не побачимо і не почуємо цього мудрого чоловіка і справжнього громадсько-політичного діяча.
Олег Лівінський
Джерело: Тижневик "Номер один"
3808