Подружжя тернопільських військовослужбовців ЗСУ Оксана та Станіслав з 2014-ого захищали українську територію на Донбасі. Обоє отримали інвалідність, тому повернулися до цивільного життя. З огляду на їхні травми та захворювання, у військкоматі відмовили подружжю у мобілізації, коли почалося повномасштабне вторгнення. Тому Оксана та Станіслав переключилися на волонтерство та продовжують активно спілкуватися зі своїми колишніми побратимами та посестрами, котрі повернулися до лав ЗСУ.
Оксана зізнається: попри те, що після демобілізації минуло вже немало часу, вони з чоловіком так і не змогли повністю адаптуватися в «мирному» середовищі. Загострилися емоції щодо сприйняття будь-якого виду несправедливості, важко спілкуватися про нинішні справи на фронті з людьми, котрі війну бачили лише в телевізорі чи соцмережах, дратують деякі запитання, які подружжю ставлять із цікавості, а насправді тригерять. Через це Оксана зі Станіславом уникають будь-якої публічності та мовчать про своє військове минуле під час нових знайомств, щоби уникнути зайвих розпитувань.
Про запитання, які дратують
– Найбільше мене дратує, коли люди переймаються моїм побутом на «нулі», – каже ветеранка. – «Ой, ти там хоч милася?», «Напевне, й голову не було коли розчесати…», «Одяг часто прала? Чи так в брудному й ходила?» та інші. Мені дуже важко пояснити людям, які не служили й не побували в зоні бойових дій, що там абсолютно інші умови, інше життя, ти сама стаєш іншою. Але звикаєш і знаходиш можливості для догляду за собою, бо це – нормальна людська потреба. Я з іншими жінками, які служили зі мною, і в сауну ходила, і манікюр робила, і їздила в населені пункти постригти волосся, хоч довкола лунали звуки вибухів. А зараз у соцмережах знаходжу свою знайому, котра, перебуваючи на фронті, виклала фото у формі та з яскравим манікюром. А під ним купа хейту від людей, які, лежачи на своєму дивані, обурюються, що жінка, котра воює, знаходить час на фарбування нігтів. Також частина людей і досі не усвідомлюють, що військовослужбовиці в зоні бойових дій виконують ті ж завдання, що й чоловіки, командують підрозділами, отримують офіцерські звання тощо. Тому, на жаль, ще часто можна побачити коментарі із відтінком знецінення жінок. Згадайте, хоча би, як хейтили нашу тернопільську Пташку за те, що вона повернулася з полону не в дистрофічному стані, як це хтось собі уявляв.
Оксана також розповідає, що жінок-військовослужбовиць часто запитують і про їхнє інтимне життя, порушуючи таким чином всі особисті кордони та принижуючи гідність. Особливо дістається неодруженим військовослужбовицям. Цивільним знайомим здається нормальним запитати, чи знайшла собі дівчина когось на фронті, адже там багато хлопців. Або ж майже стверджуючи: «До тебе, мабуть, там приставали чи проходу не давали, правда?» Оксана воювала в одному підрозділі з чоловіком, тому сексистських жартів у свій бік не чула, однак її посестрам, звісно ж, діставалося. «І це настільки гнітить, коли чуєш такі слова від цивільних людей, котрих ти поїхала захищати ціною власного життя, що бажання спілкуватися із ними взагалі зникає», – зізнається Оксана.
Окрема тема – ушкодження та поранення, які отримують жінки на фронті. В Оксани після бойових дій немає видимих травм, зате вона пережила контузію та отримала різні внутрішні захворювання. Однак знайома із військовослужбовицями, котрим довелося ампутувати кінцівку чи посікло обличчя уламками. Жінки, які пережили війну, часто спілкуються між собою і підтримують одна одну. Кажуть, що цивільним ніколи не зрозуміти того, що коїться в їхніх душах. «А найгірше – коли люди починають дивитися на тебе із жалістю чи проявляти її в інший спосіб, – обурюється Оксана. – Це шалено дратує не тільки жінок, а й чоловіків, котрі повернулися з фронту. Невже так важко висловити свою повагу чи вдячність захисникам та захисницям, не принижуючи їх своєю жалістю? Чи так вже вам потрібно перейматися, хто одружиться із жінкою зі шрамами чи протезом?
Про рівність в лавах ЗСУ
За даними Міністерства оборони України, якщо у 2014 році загальна чисельність жінок у ЗСУ становила 49 926 осіб, із них військовослужбовиць – 16 557, то станом на жовтень 2023 року (за даними Кадрового центру ЗСУ) кількість жінок у Збройних Силах зросла до 62 062, із них військовослужбовиць – 43 479.
Водночас проблем, з якими стикаються жінки-захисниці, ще досі чимало – від армійського побуту, підлаштованого під чоловіків, до проявів сексизму, це визнають і самі жінки, і експерти. Але їхня роль стає все більш помітною, а українське суспільство все частіше сприймає участь жінок в армії як належне.
«Якщо раніше це була пострадянська система, зашкарубла та маскулінна, то зараз армія стає більш правильною і рівною, якісна роль жінок вже набагато більша, вони зараз реально проявляють себе», – каже Оксана Григор’єва, радниця з гендерних питань командувача Сухопутних військ ЗСУ.
Раніше жінки працювали, передусім, на небойових посадах – телефоністками, машиністками, кухарками, лікарками тощо. Поштовх до змін дали бойові дії на Донбасі в 2014 році, коли жінки вперше масово пішли воювати в добровольчі батальйони, де на бюрократичні процедури ніхто не звертав уваги. Але тільки в 2018 році законодавчо скасували низку обмежень, які доти існували для жінок. Захисниці змогли законно займати бойові посади, на рівні з чоловіками отримувати освіту, ходити в добові наряди та їздити у відрядження. Зараз жінки воюють на посадах снайперів, командирів підрозділів, в артилерії та інших важливих частинах армії. У 2021 році жінка вперше отримала генеральську посаду – бригадним генералом стала командувачка медичних сил ЗСУ Тетяна Остащенко.
Змінилося також ставлення до жінок, які йдуть до війська, в суспільстві. Тамара Марценюк, соціологиня та гендерна дослідниця, доцентка кафедри соціології Києво-Могилянської Академії, порівнює два соціологічні опитування на цю тему. Одне у 2018 році провів КМІС, друге – дослідницьке агентство “InfoSapiens” вже після вторгнення росії в квітні 2022-го. Отже, якщо в 2018 році ідею рівних прав та можливостей для чоловіків і жінок в ЗСУ підтримували близько 53% українців, то в 2022 році цей показник зріс до 80%.
Основні правила та підсумки
Рекомендації щодо поводження з жінками-військовослужбовицями розробила команда Українського ветеранського фонду спільно з Жіночим ветеранським рухом, Рухом ветеранів України.
1. У військових професіях всі мають рівні права і можливості. На фронті усі чоловіки та жінки – в першу чергу, професіонали у своїй роботі. Тому фрази «Ой, ви кухар/діловод тощо, то ж ніби дівчата могли б це робити?», «Ой, ви артилеристка, а хіба не тяжко?», «А як ви з нігтями снаряди тягаєте?» – недоречні і неприпустимі.
2. Не потрібно запитувати, чому жінка пішла в армію. Адже це посилює стереотип про жінок в армії, що війна – справа лише для обраних жінок, які нічого не бояться, або ж дуже сильні фізично. Захист держави – обов’язок всіх громадян України.
3. Не радимо запитувати про бойові подвиги – чи вбивали, скільки танків підбила тощо. По-перше, такі запитання можуть тригернути та нагадати про травми та пережитий стрес. По-друге, такі запитання також можуть підживлювати стереотипи, що жінки-військовослужбовиці менш компетентні, ніж чоловіки, якщо знищують менше цілей.
4. Не акцентувати на зовнішності: нігті, вії, волосся, макіяж – це не ваша справа. Ветеранка може мати стильну зачіску чи манікюр, але це не означає, що вона не брала участі в бойових діях.
5. Не рекомендуємо запитувати про душ або чи був жіночий туалет, як мили голову. Ці запитання є доволі інтимними та травмуючими, оскільки це про особисте.
6. У жодному разі не ставте запитання, які стосуються їхніх дітей. Це запитання може бути образливим для жінки-військовослужбовиці, яка не хоче говорити про своє особисте життя. Захисниці, котрі мають дітей, часто відчувають почуття провини та тривоги, залишаючи дітей вдома. Вони можуть переживати страх за їхню безпеку та сумувати за ними. Тому не тригеріть і не створюйте стереотипу про погану матір.
7. Повага. Проявляйте її до ветеранів та ветеранок. Вони віддали свій час, здоров’я та інші власні цінності в ім’я захисту країни та кожного з вас.
Зараз наше суспільство переживає період, коли практично кожна група людей потребує до себе поваги та делікатності. І ті, хто зберегли свої патріотичні почуття, перебуваючи в окупації, і повернулися звідти, переживши багато важких, травмуючих подій. І ті, хто виїхали за кордон з дітками, рятуючи таким чином наше майбутнє. Поваги потребують і ті цивільні, які не виїжджали, а залишились в Україні, щоби допомагати Збройним Силам або готуються стати резервом ЗСУ. Ми часто говоримо «наші хлопці», але забуваємо, скільки в ЗСУ перебуває жінок-військовослужбовиць. Тому вчимося долати стереотипи і будувати ментально здорове суспільство, у яке нашим захисникам та захисницям буде комфортно повернутися для відновлення.
Матеріал створено за сприяння Волинського прес-клубу
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
3808