Популярний актор та продюсер Віктор Гевко став офіційним кандидатом на посаду міського голови Тернополя. Під час інтерв’ю наше видання з’ясувало про маловідомі сторінки з його життя, а також з історії самого Тернополя. Зокрема, сьогодні ніхто й не згадає, як зароджувались «Подоляни», як важко туди було добратися і як тернополяни вперше для себе відкривали паби і живі концерти. Яка заслуга у цьому Віктора Гевка, як зробити успішною команду КВК і де черпати сили та натхнення після виснажливих трудоднів – про все це дізнаєтеся з нашої розмови.
– Чому Ви вирішили балотуватися на посаду міського голови Тернополя?
– Мені не байдуже, що відбувається у моєму місті і в країні. Бо тут жити моїм дітям, і хочеться, щоб у них були перспективи. Мене постійно мучило, чому, коли перетинаєш кордон Польщі, попадаєш немов в інший світ? Я завжди хотів докластися до того, щоби в нас було як мінімум не гірше. Бо я переконаний, що Тернопіль може бути європейським, сучасним і заможним містом. Я про це часто вів мову зі знайомими, з різними людьми. І при цьому вони казали: треба об’єднуватись і самим щось змінювати. Бо за нас цього ніхто не зробить. Я часто думав, як саме це можна зробити.
Думка про балотування давно витала, а остаточно на моє рішення вплинула пропозиція президента Володимира Зеленського, який запропонував мені представляти партію «Слуга Народу» і висувати свою кандидатуру на посаду міського голови.
– Президент запропонував особисто?
– Так, ми майже годину обговорювали з ним цю пропозицію. Звісно, я розумів, яка це велика відповідальність. Але при цьому усвідомив, яку користь можу принести місту на даній посаді, маючи довіру та підтримку президента. Тож я прийняв пропозицію.
Бо якщо чекати якихось вдаліших моментів, то подібної нагоди чи якогось кращого часу більше може й не настати. А дуже хочеться, щоби місто, в якому я провів багато років, змінювалось на краще і врешті почало процвітати. Я буду докладати до цього максимум зусиль, як і моя команда однодумців.
«Зробити «Подоляни» успішним торгово-розважальним центром було нелегко»
– У Тернополі Вас дуже добре знають передусім як актора. Чим займалися до того, як здобули таку популярність?
– Я ніколи не був осторонь суспільного життя, мені все було цікаво, до всього намагався долучитися. Ще будучи студентом Тернопільського політехнічного університету, організовував у вузі різні концерти: з нагоди Дня студента, Дня факультету, інших свят. Я не був старостою групи, але ходив на всі збори старост, підключався до втілення різноманітних молодіжних ініціатив.
Врешті на третьому курсі потрапив на збори молодіжного крила «Народного союзу «Наша Україна» і невдовзі очолив цю молодіжну організацію в Тернополі. У нас тоді було чимало цікавих різнопрофільних з’їздів, навчань, нас вчили, як досягати мети, розвивали організаторські здібності. Ми були як одна велика сім’я. На загальнопартійних зборах доносив думку молоді до керівництва партії. Потім – участь у Помаранчевій революції. Це були незабутні часи, які суттєво вплинули на формування мого світогляду.
Університет я закінчив з відзнакою й одразу поступив в аспірантуру, однак вже невдовзі припинив рух у цьому напрямку за браком часу.
– Що трапилось?
– Справа в тому, що тоді відкривали масштабний торгово-розважальний центр «Подоляни» і вони шукали керівника відділу маркетингу. Я пішов на співбесіду, пройшов відбір у Тернополі, а потім ще й у Києві, адже працівників набирала столична консалтингова компанія. І одразу все закрутилося.
Це зараз ТРЦ «Подоляни» сприймається як щось звичне. А в 2008 році ніхто не мав поняття, що таке боулінг, паб, каток під дахом. На рівні України було лише декілька таких центрів, що вже казати про Тернопіль і Західну Україну. Навіть у Львові на той час подібного ще не було.
Ми їздили вчитися і переймати досвід у Київ.
– Яким було Ваше завдання?
– Нам потрібно було розвивати і просувати новостворений ТРЦ. Там не лише здавали площу в оренду, ми запускали 7 своїх власних закладів немережевих. Такі як паб «Хмільне щастя» – цю назву, до речі, я придумав, боулінг, піцерія «Папероні», кондитерська «Цукерка», «Latte» кафе, ресторан «Суші-ко». Ми продумували концепцію, просування, весь процес. Для мене це був колосальний досвід і водночас серйозне випробування. Адже я ще не закінчив 5-го курсу, саме мав захищати дипломну, а мені вже довірили надважливий напрямок у найбільшому на той час ТРЦ в Західній Україні.
– Що вважаєте найбільшим здобутком на цій роботі?
– Фактично те, що сьогодні Тернопіль має такий ТРЦ, до якого всі звикли. Але, щоб усі розуміли, це далося дуже нелегко. Тернополяни на той час не дуже хотіли добиратися на околицю міста не зрозуміло, для чого. Щоби посидіти ввечері в пабі, послухати живі концерти – на той час подібного у місті не було. Крім того, у «Подоляни» не їздив громадський транспорт. І ось нашій команді доводилось ламати стереотипи, притягувати людей, привчати їх до зовсім іншого дозвілля.
Якби «Подоляни» тоді не «вистрілили», то місто б навіть не відчуло, наскільки це перспективний проєкт, яким магнітом він може стати.
Уже згодом почали з’являтися маршрути, ТРЦ став популярним серед великої кількості людей. Зараз ніхто й гадки не має, як складно було на початках залучити людей на масові заходи. Але ми це змогли. Бо не злякалися труднощів і продовжували працювати над тим, щоби втілити задумане.
«У КВК – шалена конкуренція, але це вчить ставати досконалішим»
– Зробити команду «VIP-Тернопіль» знаною на всю Україну, мабуть, теж було не просто?
– «VIP-Тернопіль» – це творча частина мого життя, деякий час КВК ішов паралельно з розвитком «Подолян». Коли ж ми вивели ТРЦ на такий рівень, що про нього вже всі знали і сюди почали масово їздити, захотілося на якісно новий щабель вивести нашу команду.
Комусь може здатися, що це дуже просто – потрапити у вищу лігу КВК. Насправді ж за цю можливість у Сочі змагалися 560 команд, із них далі на телебачення до Маслякова потрапляли тільки 26.
КВК чимось схожий до футболу, де є Прем’єр-ліга, і нижчі дивізіони. У КВК є місцеві ліги (нижчий ступінь), вищі ліги і топовий щабель – телевізійна ліга. Для того, щоби команда попала в телевізійну лігу, треба повністю пройти всі етапи, а на це доводиться затрачати декілька років.
Колись, щоби потрапити на відбір у Сочі, треба було пройти в Харкові центральну лігу, відіграти Дніпропетровську, виграти в Одеській. Тобто рік – Дніпропетровськ, рік – Одеса, рік – Слобожанка. І лише через три роки ти можеш претендувати на відбір у телевізійну лігу.
Перемагаєш в одній – ідеш далі, перемагаєш в другій – ідеш далі. Роками виступаєш, їздиш, змагаєшся. І стараєшся максимально самовдосконалюватись.
– А якщо не перемагаєш?
– Якщо на якомусь етапі ти недопрацював, уступився, ці всі роки, упродовж яких боровся і просувався, йдуть в нікуди.
Так само зараз відбувається в Україні, коли на «Лігу сміху» приїжджають в Одесу 160 кращих команд. Із них проходять далі тільки 12 найкращих. Якщо ти не потрапив у топ обраних, тебе ніхто не буде бачити й чути.
Коли ми починали просуватися, це все було дуже дорого і важко робити. Потрібно було шукати кошти на політ у Сочі, команда мала десь жити, харчуватися, готувати якісний матеріал для виступів. Також команда сама забезпечує реквізит, шиє костюми. Все це лягало на мої плечі як продюсера і капітана. Треба було вкласти багато знань, часу й енергії, щоби люди врешті побачили по телевізору «VIP-Тернопіль». І коли я зараз чую провокативні закиди опонентів, що ось Віктор Гевко начебто не має досвіду, щоб очолити місто, мені просто смішно.
Адже, на відміну від декого, я добився поставлених результатів, проявив свою ефективність як менеджер. А головне – продемонстрував уміння згуртовувати біля себе фахову команду й успішно працювати з нею. Повірте мені, забезпечувати необхідний мікроклімат в оточенні амбіційних творчих людей, вести їх за собою, дбати про розвиток, тримати концентрацію команди на кінцевій цілі – це досить непросто.
– Прогрес команди збільшує навантаження на керівника?
– Коли якась структура розростається, навантаження завжди збільшується. Так було і в «Подолянах», і в нашій команді «VIP-Тернопіль». Коли ми побачили, що зросла популярність, збільшується кількість виступів, як і топові команди, ми стали більше часу приділяти підготовці виступів. Дехто починає на цьому етапі залучати нових авторів зі сторони. Мені ж вдалося зібрати таких людей в одному колективі, ми повністю закриваємо весь творчий ланцюг самі. Так, у нас є люди, які не в кадрі, але вони теж частина нашої команди.
«Виступати українською – це для нас принципово»
– Як виникла ідея створити власну «Лігу сміху Тернопіль» і наскільки важко було це втілити?
– У 2016 році ми вирішили, що вже доросли до такого моменту, що можемо вчити інших. Наші здобутки вже говорили самі за себе, виникло бажання розвивати команди, які тільки починають. До нас приїжджали 20 команд з цілої України, з ними працювали редактори, організовували для новачків навчання.
Команда «Загорецька Людмила Степанівна», яку знають зараз в цілій Україні, – це наші вихованці. Вони грали спочатку в тернопільській «Лізі сміху», тут робили свої перші кроки. З тернопільських команд непогано себе зарекомендувала «Збірна заробітчан України», зараз вони шукають свій шлях. Загалом талановита молодь в Західній Україні є, однак далеко не всім вдається досягти якихось висот.
Фактично ми стали одними з перших, хто потрапив на велике телебачення. Причому тоді на телебаченні таки перевагу надавали російськомовним командам, ми були одними з небагатьох, які виступали українською.
– Наскільки був фурором ваш виступ українською мовою на фестивалі в Юрмалі?
– Це був фестиваль української «Ліги сміху», і ми твердо вирішили, що абсолютно нормально в рамках українського проєкту виступати українською. І так склалося, що рідною мовою зі сцени жартували тільки ми. На концерті зібралося близько 2,5 тисячі глядачів, серед них були й українці. Так, у нас були деякі хвилювання, чи всі нас зрозуміють, як буде сприймати публіка. А закінчилося все тим, що ми ще й виграли. Це було круто і це був дійсно фурор.
При тому, що в нас було чимало жартів, які викривали російську пропаганду. Це був період після революції Гідності, і ми розвінчували міфи про «кровожерливих» бандерівців, якими російські телеканали подавали всьому світові жителів Західної України. У нас був жарт, що ось такими ви нас бачите, а ось таким наш виступ покажуть російські телеканали, і вже ми стояли на сцені в костюмах зі свастикою, з автоматами. Хоча в Латвії чимало російськомовного населення, вони дуже гарно реагували на ці жарти.
– Наскільки принциповим для Вас є питання мови?
– Не буду говорити багато пафосних слів, наведу конкретний приклад. У 2010-2011 роках ми мали пропозицію брати участь у Прем’єр-лізі в Москві. Це вважалося престижним, дуже багато команд про це мріяли. А ми відмовились. Бо там треба було виступати російською. І ми також чітко розуміли, що виступи в Москві – це не наша аудиторія. Натомість ми пішли у вищу українську лігу КВК. І врешті побачили, що прийняли правильне рішення. Нам було комфортніше виступати в рідній країні, рідною мовою. І здобутої популярності нам теж абсолютно достатньо. Так, у Москві перспективи були набагато ширшими.
Але згодом нас двічі запрошували в Америку, де ми збирали повні зали. Адже ми їм привозили не лише жарти, а й частинку України. Повірте, далеко не кожного двічі запрошують із концертами у США. Також ми були в Лондоні два рази з великим концертом, де збирали повні зали, виступали в Іспанії для наших заробітчан. Звісно – українською.
Загалом російською виступали лише в Сочі, це було спільне рішення всіх команд, зокрема грузинських, чеченських, азербайджанських. Бо якби кожен виступав рідною мовою, ніхто б нікого не зрозумів.
– Коли почали поступати пропозиції зніматися в серіалі й виходити більше на телебачення в ролі актора?
– Ми не тільки актори, ми пишемо сценарії: і для «Країни-У», і для «Одного разу під Полтавою». Це були проєкти, які започаткували вихідці з КВК Андрій Чивурін (капітан легендарної команди ХАІ) та Наум Баруля. Від них надійшла пропозиція спробувати себе в телепроєкті. Ми стали писати короткі історії, почало гарно виходити, глядачам це подобалось. Потім нам сказали, що виходить загалом цікава концептуальна історія, давайте зробимо серіал. І ось цього літа ми відзняли 220 серію.
– Скільки вже часу цьому серіалу?
– Напевне, років 4-5. Він вийшов доволі успішним, щодня його демонструють о 21 годині на каналі ТЕТ. А на Різдво транслювали з 14 до 22 години. Фактично це сучасні «Свати». Я гордий, що ми доклалися до появи такого серіалу, який люблять люди. Він класний, колоритний, проукраїнський.
«Сім’я – моє джерело натхнення»
– Що Вас підштовхнуло до створення власної туристичної компанії? Адже цей напрям немов випадає з того, чим Ви займаєтесь більшість свого часу.
– Через тривалу зайнятість на зйомках у вільний час стараюся багато подорожувати. Об’їхали з сім’єю багато міст, країн. І якось вирішили, що варто поділитися своїм досвідом. Чому б не запропонувати цікаві місця іншим людям, якщо ми в цьому добре орієнтуємось. Адже часто в місцевих туристичних агенціях тури пропонують люди, які ніде не були, тільки в Туреччині чи Єгипті.
Ми ж вирішили запропонувати й інші місця, в тому числі й екзотичні країни. Наразі бачимо, що доходи тернополян не дозволяють їм летіти кудись далеко, всі обирають звичні ближні напрямки.
Як на мене, жителі нашого міста заслуговують більшого. Тому й вирішив, що Тернопіль потрібно змінювати, давати новий імпульс розвитку малого і середнього бізнесу, приводити сюди інвестора, який би створював конкуренцію рівня зарплат.
– Окрім далеких мандрів, як ще любите проводити свій вільний час, як відпочиваєте?
– Відколи появилася дитина, хочеться проводити більше часу з сім’єю. Вже стає не важливо, чи це вдома, чи ти гуляєш в парку біля озера. У колі сім’ї дуже швидко відновлюю сили, це моє джерело натхнення. А загалом зараз не маю стільки вільного часу, щоби знаходити собі якісь інші заняття для відпочинку.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812