Для дітей вона любляча мама, переселенці назвали її ангелом, для працівників вона справедливий керівник. Ірина Жигунова добре знана як волонтер не тільки у Тернопільській області, а й за її межами. Надзвичайно активна жінка, справедлива та добра. Вперше та ексклюзивно вона розповіла читачам нашої газети про своє особисте життя.
«Якщо жінка вирішить залишити дитину, то вона може зробити це анонімно, поклавши її у бокс»
– Наскільки мені відомо, Ваша громадська діяльність почалася задовго до Майдану та подій на сході України…
– У 2009 році в Тернополі на вулиці 15 Квітня особи без постійного місця проживання знайшли у взуттєвій коробці тіло немовляти, понівечене колотими ранами. У результаті слідства вдалося встановити винних, це була матір дитинки. Я слідкувала за її долею. Вона отримала умовний термін. Бог суддя, звісно, тій мамі…
Мене так вразила та ситуація, що я почала шукати методи, якими користується цивілізований світ у вирішенні подібних проблем. Аби не тягнуло це за собою кримінальної відповідальності і було анонімно. Бо якщо відмовитись у пологовому будинку, то потрібно писати заяву, повідомляти родичів, батька дитини, бабусь, дідусів, людей, які можуть встановити опіку над дитиною. Факт анонімності в такому випадку виключений. Залишити дитину в будь-яку пору року, навіть у теплу, на вулиці – це кримінальний злочин.
У розвинених країнах розміщають спеціальні бокси, у яких тепло і вони обладнані дзвоником та сигналізацією. Якщо жінка вирішить залишити дитину, то вона може зробити це анонімно, поклавши її у такий бокс. Це не є щось новітнє, таким способом користувалися сотні років. При монастирях та церквах існували ніші, в яких можна було залишити дитину. Монахи та священики потім тих діток забирали й опікувались ними. Так у 2010 році я створила благодійний фонд «Вікно життя» і встановила такий бокс у Тернополі.
«Одразу попередила, що чоловіків призивного віку приймати не буду»
– Ви стали однією з перших, хто почав приймати внутрішньо переміщених осіб, фактично взяли ініціативу в свої руки. Що Вас підштовхнуло саме до такого роду допомоги?
– Справа в тому, що під час подій на Майдані я перебувала в декретній відпустці по догляду за Катрусею. Вона була надто маленька, і я не мала змоги брати участь у цих подіях. Я дуже боляче переживала те, що відбувалось у Києві, телевізор був увімкнений цілодобово. По можливості передавала медикаменти, теплі речі, гроші. А в ту страшну ніч гніву, коли все горіло, коли звучав гімн… Тепер не можу слухати його без сліз. Я мусила якось допомогти!
Події розгорталися дуже стрімко, окупація Криму, потім бойові дії у Краматорську та Слов’янську. Це була перша велика хвиля переселенців. Я запропонувала свою допомогу київським волонтерам, які були в той час координаторами і розподіляли потоки людей. Оскільки мета благодійного фонду під моїм керівництвом – це допомога жінкам у складних життєвих ситуаціях, вони мене запитали, кого я можу прийняти. Я відповіла, що жінок, вагітних, дітей та стареньких людей. Одразу попередила, що чоловіків призивного віку приймати не буду. У мене особисте переконання стосовно того, що мають робити чоловіки на території, де знаходиться їхній дім.
Не лише я займалася переселенцями, активно допомагав «Автомайдан», депутати міської ради. А ще мені дуже сподобалось, як завідуючі дошкільних навчальних закладів віднеслися до цієї проблеми. Незважаючи на те, що у нас, самі знаєте, великі черги в дитячих садочках, вони приймали дітей, і школи – також.
– Чи були прикрі випадки із внутрішньо переміщеними особами?
– Звісно. Всі люди різні. До переселенців особливо була прикута увага. І як завжди відбувається в житті, ті особи, які асимілювалися, знайшли роботу, помешкання, їхні діти влилися в дитячі колективи, про них не чути. А привертали увагу ті, що викидали коники. Є така приказка, що паршива вівця все стадо псує, тому й складалися стереотипні думки через вчинки тих небагатьох, що дозволяли собі, м’яко кажучи, не дуже достойну поведінку.
«Сидіння в декреті занадто пригнічує мене як активну людину»
– Ви говорили про Катрусю, це Ваша молодша донька?
– Ні (посміхається, – авт.), у мене 5 дітей.
– А розкажіть про кожну…
– Старша донька – Наталя, їй 25 років, за освітою вона юрист і зараз перебуває у декретній відпустці. Андрію
22 роки, він закінчує навчання в магістратурі. Ані 12 років, вона навчається в школі і займається сноубордингом. Катрусі 6-ть, вона пішла у перший клас. І найменша – Маруся, їй 3 рочки.
– Цікавий вид спорту сноуборд, це було бажання доньки чи Ваша ініціатива?
– Це була моя ініціатива віддати її в будь-яку спортивну секцію, бо вона була дуже жвавою та активною дитиною. Треба було скерувати її енергію в правильне русло. Вона робить великі успіхи, неодноразовий призер різноманітних змагань. Зараз Аня чекає сезону, адже це дає їй можливість пропускати уроки (посміхається, – авт.), адже, як правило, тренувальні збори проходять під час навчального процесу.
Інколи дивлюсь, як вона тренується у Буковелі, по веб-камерах. Зображення йде з затримкою, і бачу те, що вже відбулося. І ось вона проїжджала другий заїзд, впала і лежить. Я телефоную, а вона каже: «Я так хотіла проїхати краще!» Я їй кажу, що перші місця не здобуваються легко, їх потрібно завоювати. Саме цей спорт дає їй вміння боротися, вміння падати й підніматися не один раз.
– Догляд за дітьми забирає багато часу, нехай навіть двоє вже дорослих. Як Вам вдається встигати поєднувати материнство, допомогу нужденним та роботу?
– Думаю, що це завдяки складу характеру. Дітей я люблю дуже сильно. Але сидіння в декреті занадто пригнічує мене як активну людину. Завжди купа справ і вони мають бути завершені до кінця. Жертвувати якоюсь однією стороною життя не хотілось би. Тому доводиться викладатися на всі 200%.
Пам’ятаю, був час, коли Катруся була ще маленькою і я займалася волонтерством на велосипеді. Це був 2014 рік, ми саме приймали переселенців. Тоді по місту необхідно було швидко маневрувати. Туди підгузки завезти, комусь одяг, когось поселити, ще когось зустріти. Власного авто в мене на той час не було. Я брала велосипед, прикріпляла спереду дитяче крісло і Катруся подорожувала зі мною.
Їй це подобалось. Вона відвідувала різні засідання комітетів по допомозі внутрішньо переміщеним особам. Коли проходили засідання у ДНСН, у доньки там був свій стілець і столик із кольоровими ручками та папером (сміється, – авт.).
– Ваші діти за характером різні чи прослідковуються спільні риси?
– Дуже різні, інколи самій важко усвідомити наскільки. Наталя цілеспрямована, все у неї прораховано і все йде за планом (говорить зі щирим здивуванням). Може, вона мудріша за мене, я жодного разу не бачила, щоби вона приймала екстрені рішення.
Андрія дуже ціную, у нього шикарне почуття гумору. Для мене у людях почуття гумору взагалі є одним із визначних критеріїв. Він оптиміст.
Аня виявилася дуже терплячою дитиною. Коли вона ходила в садочок, мені казали: ваша дитина – янголятко. Вона прийшла зранку, сіла на килимок і сиділа. А на яке чортенятко перетворювалось янголятко по дорозі додому! Аня терпляча до болю.
Катрусі припала велика частина спілкування з найменшою донькою. Це, мабуть, зробило її дуже турботливою. Вона вже мені сказала, що хоче бути вихователькою. Катя знає, що робити з дитиною, і я певна, що вона буде чудовою мамою, вихователькою.
Маруся – то чортеня в спідниці. Вона має на все свою думку, все зробить так, як хоче, різкувата, інколи жорстка, хоча може бути дуже ніжною, якщо щось потрібно. Мені цікаво спостерігати за нею.
«Отримую кайф від того, що моє молоде материнство розтягнулося на 20 років»
– А який у Вас найщасливіший спогад?
– Усі щасливі спогади пов’язані саме з дітьми. У мене перша дитина народилася, коли мені було 18-ть, Маруся – коли мені вже 40, і я внутрішньо спостерігаю за собою, за трансформацією себе як матері. Кажуть, материнське почуття прокидається одразу після народження дитини. Не знаю, я, може, не така мама, але, як на мене, воно приходить із часом, дозріває, гартується. Я насолоджуюсь тим, що на одному дивані переодягають підгузки онуку та моїй доньці. Тьотя з племінником майже одного віку, я отримую кайф від того, що моє молоде материнство розтягнулося на 20 років. Виокремити якийсь момент не можу. Процес спілкування з дітьми різного віку, переживання одних і тих самих проблем, навчити пити із кружечки, вдягати колготки, вивчити перший віршик, карлючки, квадратні рівняння. Фактично мені світить 6 шкільних строків (сміється, – авт.). Чесно, ніколи не могла би подумати, що у мене буде 5 дітей, але я щаслива, що вони у мене є.
– Вже через призму стількох років Ви можете сказати, якою має бути мама?
– Не можу говорити за всіх, тому беруся лише за себе. Мама повинна бути люблячою! Я надто сильно люблю своїх дітей, щоби дозволяти їм усе. Я мама, яка вчить дітей робити свій вибір і відповідати за нього. Вибір – будь-який! Якщо Маруся хоче пити з цієї кружки, навіть якщо я вважаю, що вона важка, їй це дозволю. Я дозволю дітям обрати фах та навчальний заклад. Вважаю, що вони багато чого повинні добиватися самостійно. Моє завдання – опікуватись до 18 років. А далі я даю можливість жити своїм життям. Завдячуючи такому принципу, маю чудові стосунки з сім’єю старшої доньки, зокрема із зятем.
«Нас уже 10 чоловік – цілий клан!»
– А Вам не було страшно народжувати так пізно?
– Знаєте, коли мені було 18-ть і я народжувала вперше, я не знала, що мене чекає, і мені не було страшно. Народжувати вп’яте вже також не було страшно, бо все знаю (сміється, – авт.). Якщо ви маєте на увазі те, чи не лякав мене вік, то скажу, що ні. Це раніше на 50-річній жінці суспільство ставило хрест і її чекала лавочка, парк, насіння соняшника, соцзабез і поліклініка. Зараз, за останніх 20 років, усе змінилося. Зовсім інша модель соціальної поведінки. Жінці в такому віці вже байдуже, що про неї скажуть чи подумають люди, вона живе своїм життям.
У мене надійний тил, я знаю, що родина велика і кожен дбає один про одного. Приміром, нещодавно вийшло так, що ми зібралися всі на дитячому майданчику абсолютно випадково. Видавалося зі сторони, ніби щось трапилось, усі сусіди і перехожі зглядалися. А насправді зібрались я, чоловік, донька з сином та чоловіком, мій син з дівчиною і троє молодших дівчаток. І ось нас уже 10 чоловік – цілий клан (сміється, – авт.)!
– Конфлікту поколінь у Вас не було? Адже це буває часто в родинах, де велика різниця у віці…
– А що це? Я не відривалась від дитячих проблем. Перманентно знаходжуся в питаннях першого кохання, перших сліз, невміння дружити з колежанками, які квіти дарувати на першому побаченні. Це дозволяє мені тільки вдосконалюватись.
– А як виховуєте дітей?
– По-різному, в кожного ж свій характер, але скажу так: у мене табу на фізичне покарання дітей, а моральне – тим більше. Знаю, що словами можна зробити набагато гірше, ніж на гречку поставити.
– Діти Вас не ревнують один до одного?
– Якщо навіть ревнують, то я цього жодного разу не відчула. Борються за місце біля мене на дивані (посміхається, – авт.).
– З сім’єю часто разом відпочиваєте?
– Наталя мене привчила присвячувати неділю сімейним посиденькам. Вона приходить із чоловіком та сином, ми збираємось і відпочиваємо. Можемо вибратися до лісу, погуляти разом чи просто полежати на дивані. Нещодавно їздили до лісу не на гриби, а просто погуляти. Я отримала колосальне задоволення, лежала на кариматі і дивилася, як опадає листя.
– Коли з’являється вільний час, то чим Вам подобається займатись?
– Нічого не робити, просто полежати мовчки. Не треба ні книжки, ні телевізора, просто порожню голову на декілька годин. Можливо, це якесь вигорання тимчасове, але останнім часом почуваюся втомленою.
«Навчалася добре у школі, а щодо поведінки, то старалася так, щоби була не зовсім трійка»
– Розкажіть трохи про ваше дитинство…
– Я наймолодша дитина в сім’ї, а усього нас троє сестер. Була коханою і виплеканою татовою донькою. Народилася, коли йому було 43 роки, і бачу відношення батька до дитини, яка народилася, в молодому і зрілому віці. У порівнянні – це небо і земля. У батька в зрілому віці уже зроблена кар’єра, матеріальне забезпечення і він має час на спільне проведення часу з дітьми, може поділитися досвідом чи відкрити для дитини щось нове. Я рада, що відчула батьківську любов зрілого віку. Коли мені був один рочок, ми з Чорткова перебралися до Тернополя. Я навчалася добре у школі, а щодо поведінки, то старалася так, щоби була не зовсім трійка (посміхається, – авт.).
– Що Вам найбільше запам’яталося з тих років?
– Останні випускні класи припали на період становлення незалежності України. Нам усім в той час було одночасно складно і цікаво. Я закінчувала школу в 1992 році, нам відмінили радянські підручники. Вчителі були у постійних оперативних пошуках інформації для формування світогляду громадян незалежної України. Учителі історії та літератури розповідали нам про дисидентів та репресованих, це було цікаво. Все зовсім по-іншому, історія відкрилася з іншої сторони, раніше незнайомої нам і прихованої.
Добре пам’ятаю голодування, Революцію на граніті. Ми як школярі старших класів дуже хотіли підтримати мітингуючих. Звісно, під час навчального процесу. Самоорганізувавшись, майже всі старші класи покинули школу. Це зірвало навчальний процес. Наступного дня хотіли усе повторити. Однак у дверях нас чекав директор школи зі словами «Не пущу!». Ми почали бунтувати, що вона не має права, що ми – громадяни, свідомі. Провели переговори і домовились, що половина учнів піде сьогодні, а інша половина завтра. І ось ми йдемо колоною через вулицю Ломоносова, через Старий парк до Театрального майдану… У нас із собою був прапор України, який ми дуже хотіли підняти увись, але не було флагштока. Мій однокласник, Роман Лещук, забіг на подвір’я до когось, пояснив ситуацію і повернувся… з трубою від карнизу. Ми були щасливі, гордо почепили цей прапор і попрямували на підтримку мітингувальників.
«Буває відчуття, наче я б’юся головою об бетонну стіну»
– А хто Ви за фахом?
– У мене незакінчена вища – географія та екологія.
– Знаю, що Ви багато чого вмієте робити руками, гарно малюєте, шиєте, в’яжете. Як вважаєте, хто подарував Вам такий талант?
– Я усім вмію робити і головою також (сміється, – авт.). А таланти мої від Бога. Звісно шкода, що зараз не можу приділяти своїм захопленням часу.
– Кожен рано чи пізно ловить себе на думці, а чи не поїхати мені за кордон і шукати там кращої долі? У Вас не вникало бажання покинути Україну?
– Скажу відверто і не буду лукавити: таке бажання в мене виникає періодично. Не дивлячись на все, що я роблю, у мене інколи опускаються руки. Буває відчуття, наче я б’юся головою об бетонну стіну. Я не хочу зараз вникати в політичні питання, говорити, хто хороший, а хто поганий, але ви й самі усе чудово розумієте, ми ж живемо в одній країні і проблеми у нас всіх схожі. Мене бентежить те, що я нічого не можу змінити. Коли своїм кажу: «Все, збираємо манатки і їдемо з цієї країни», мій син відповідає мені: «Ти їдь, а я залишуся тут». Як думаєте, що я відчуваю після такої фрази? Звісно, залишаюся, адже він себе бачить у цій країні і бачить цю країну в майбутньому, і таке його бачення додає мені сили, однак жаль, що не оптимізму.
Знаєте, він був за кордоном, стажувався на фабриці безалкогольних напоїв у Польщі. Після повернення Андрій сказав, що ніколи не буде працювати найманим працівником там, тільки за запрошенням як спеціаліст. Не хочу роздмухувати те, про що й так доволі активно говорять, але ви знаєте, як до українців ставляться в Європі. Ми – рабсила для них, і всі це розуміємо, просто хтось воліє говорити про це прямо, а хтось закриває очі.
– Ви зараз доволі успішно займаєтесь бізнесом. Знаю, що у Вас є швейний цех. Такий вид діяльності був обраний спонтанно чи Ви щось планували, готувалися?
– Усе трапилось спонтанно. До Тернополя приїздила німецька делегація, дізнавшись, що я опікуюсь переселенцями, залишили в дарунок три промислових швейних машинки. Звісно, що вони були періоду Ноєвого Ковчега (посміхається, – авт.). Роздати переселенкам, щоби вони шили вдома, я не могла, бо вони підключались до 380 Ват. Для їхньої роботи потрібно було три фази. Окрім цього, машинки були для зигзагового шиття. Що ними шити, ми не дуже розуміли.
У моєму житті свого часу був такий період, коли я викладала курси крою та шиття у 4-му училищі. Тоді часи були такі, що, мабуть, шити вміла кожна жінка. Одяг був одноманітний у магазинах, а хотілося щось красиве, модне, і тоді по журналах із викрійками я навчалася й опанувала цей фах.
Отже, жінкам-переселенкам була потрібна робота, але знайти її було майже нереально, ніхто не міг сидіти з 9 ранку до 6 вечора, бо діти в садочках, школах, а забрати їх немає кому. Тоді у мене виникла ідея створити маленький швейний цех для ремонту одягу, це б дозволило жінкам працювати, коли їм зручно, допоки діти у навчальних закладах. Зараз уже нікого з переселенок на роботі не залишилося, багато хто одружився, завагітнів і перебуває у декреті, але вони обіцяють повернутися (посміхається, – авт.).
Згодом узяли обладнання в оренду, потім узяли кредит, докупили власні механізми.
Те, що ми шиємо, не для торгу, просто виконуємо замовлення. Зазвичай це робочий одяг, куртки, сукні. Зараз пробуємо працювати із закордоном за схемою переробки давальницької сировини.
– А що це за така схема?
– Європа зацікавлена нами як новим і не дуже дорогим ринком праці. За цією схемою замовник надає нам модель виробу, тканину, нитки, фурнітуру, упаковку. Ця сировина ввозиться на митну територію України, але не розмитнюється, тому що у вигляді готової продукції такої ж ваги, що була ввезена, повертається до замовника. Ми практикували вже такий метод, але це дещо незручно щодо оплати, бо вона поступає лише через два місяці, а треба виплачувати заробітну плату працівникам, податки..
«У щасливої жінки душа переповнена любов’ю»
– Що б Ви побажали своїм дітям?
– Передусім, щоби вони завжди залишалися самими собою. Не підлаштовувались під чиюсь думку, чиїсь погляди і не думали про те, що про них подумають інші люди. Мали свою честь і гідність, щоби їм не було соромно дивитися людям в очі – це головне.
– Може, у Вас є якийсь секрет, як стати щасливою жінкою, мамою, дружиною?
– А секрету немає, є лише наполегливість та бажання такою бути. У щасливої жінки душа переповнена любов’ю. Коли їй невідомі такі почуття, як самотність, смуток, ненависть і неприязнь.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812