Добрі справи робляться тихо, а ми говоримо про них, щоби надихнути інших і примножувати добро. Саме такою є Наталя Трач, волонтер, чуйна та добра жінка, на долю якої вплинула і війна, і страшна хвороба, але вона знаходить у собі сили допомагати іншим. У відвертій розмові для читачів нашої газети вона розповіла про смажену картоплю під обстрілом сепаратистів, свою хворобу, особисте життя і те, як вдалося поміняти світогляд дітей із прифронтової зони.
«Росія робила тиху пропаганду, а Україна 25 років не звертала на цей регіон уваги»
– У кожного з нас свої причини допомагати людям, а що підштовхнуло Вас до волонтерської діяльності?
– Мабуть, як і кожного – початок Майдану і війни. Тоді я прийшла до лав «Правого сектора» і запропонувала свою допомогу. Але конкретно мене затягнуло в цей процес на початку 2016 року. В той час у селі Великі Гаї громадський діяч Іван Сута організував вертеп із дуже гарним патріотичним та бандерівським сценарієм, роль Ірода в якому відводилася Путіну. Так як я із творчої родини артистів, він попросив мене допомогти йому провести репетиції, можливо, щось підказати. Я одразу погодилася, адже вертеп вирушав на схід. Мені хотілося побачити все, що там відбувається, на власні очі. Спочатку вирушили на базу 8 батальйону, а потім у село Гранітне, воно, м’яко кажучи, було просепаратистськи налаштоване. Саме тут я на власні очі побачила війну – блокпости, зруйновані будинки… На нашому концерті, окрім військових, були присутні дітки. Вони сиділи в залі абсолютно нерухомо і дивилися на нас, як на інопланетян. Та коли лунав голосний звук – здригалися, і зазираючи в їхні сповнені болю і страху очі, в мене відбирало мову. Ви собі навіть уявити не можете, що вони пережили. Тоді я вирішила, що зроблю для них табір, чого б це мені не вартувало.
– Перебуваючи на сході, на Вашу думку, чому нині ми маємо таку складну ситуацію, адже там живуть такі ж українці, як і ми з Вами?
– Знаєте, перебуваючи у їхніх школах, стає все зрозуміло. Ви, мабуть, погодитесь, що все починається з малого. Там вирувало зовсім інше життя. У школах досі збережена радянська символіка, класична дошка пошани, в актових залах намальовані берізки і дівчата в кокошниках. Я усвідомила, чому ці люди так вболівають за Росію. Тому що вона робила все для тихої пропаганди, а Україна 25 років не звертала на цей регіон уваги. Вони так росли, і зараз ми пожинаємо ці гнилі плоди. Щоби там не говорили, але мова також відіграє величезне значення. Якби їм прищеплювали більше нашого українського, рідного, то того, що зараз відбувається, можна було б деякою мірою уникнути.
– Наскільки мені відомо, Вам вдалося створити такий табір…
– Основним моїм бажанням було взяти не просто діток загиблих воїнів, волонтерів, а й діток з усіх куточків нашої держави. Я хотіла об’єднати їх, щоби вони побачили ту цілісну Україну, що немає різниці між нами, ми всі діти України.
– Було важко?
– Так, і навіть дуже. Директор школи у Гранітному тоді мені сказала: «Я не пущу детей к бандеровцам», хоча до мене вона ставилася дуже добре і сприймала мене нормально. Мені було, звісно, дуже шкода, що так трапилось. У той час я познайомилася з волонтерами з Маріуполя – Марічкою Подибайло, яка родом з Тернопільщини, та Галею Однорог. Вони допомогли організувати діток з Маріуполя. Бажаючих було дуже багато, та у мене були обмежені фінансові можливості і вистачило грошей лише на два заїзди. На другий заїзд потрапили діти з Павлополя, їх фактично виймали з-під руїн після обстрілів.
– Які моменти Вам найбільше запам’яталися під час проведення табору?
– Пам’ятаю, як під час другого заїзду почалася страшна негода, блискало і пролунав грім. Діти з Павлополя якось просто автоматично припали до землі, а дітки, які не знали війни, кинулись до них і стали обіймати. Був ще випадок, коли донька загиблого воїна із Кам’янця-Подільського згадала про батька, сіла на лавочці і гірко заплакала. До неї підійшла дівчинка з Маріуполя, обійняла її, і вони вже удвох плакали. Це такі моменти, що навіть не можу передати словами, це треба було бачити і відчути.
«Доводилося викупляти два місця в поїзді, щоб усе довезти нашим бійцям»
– Як Ви потрапили на передову, будучи вже у ролі волонтера?
– Після табору дітки запросили мене до себе у школу в Маріуполь. Я проводила для них майстер-класи. Перебуваючи там, у безпосередній близькості до зони бойових дій, просто не могла не поїхати до хлопців на передову. Спочатку це було Широкіне, ми їздили до морпіхів. Я привозила різні дрібнички, мої однокласники передавали мені пакунки із Польщі та Італії. Це не було щось надзвичайне – кава, чай, супи швидкого приготування, але для них важливо не те, що ти привіз, а що просто приїхав і поговорив. Ми з іншими волонтерами варили куліш, смажили деруни, ліпили вареники, запаковували це все і везли хлопцям цю домашню їжу, якої їм так бракувало. Потім почала їздити в Мар’їнку до добровольців. Допомагала, чим могла, мій син завантажував зі мною навіть по 9 сумок, інколи доводилося викупляти два місця в поїзді, щоб усе це довезти.
– Скільки часу Ви перебували на передовій?
– Найдовше – 2 тижні. Хлопці не хотіли, щоб я від них їхала. Знаєте, коли там є людина, котра з ними розмовляє, це не дає їм повністю зануритись у себе, бо після обстрілів таке часто буває. А якщо цей хтось – жінка, то вони поводяться стриманіше, думають, що і як сказати, прибирають, намагаються бути джентльменами.
– Що Ви відчували перебуваючи на «передку»?
– Розповім про такий випадок. Я була на «больничці», це така наполовину розбомблена 3-поверхова будівля в Мар’їнці. Для воїнів вона слугувала одночасно позицією і місцем проживання. Перебуваючи в ній, я смажила картоплю з цибулькою для бійців, вони дуже її хотіли. І ось починається обстріл із важкої зброї, хлопці несуть мені «бронік», і в цей момент відчуваю, ні, не страх, а неймовірну злість через те, що половина хлопців встигли поїсти картоплі, а решта – ні. Вони почали мені находу пояснювати, в який кут стати, примушували одягнути «бронік». І тоді я сказала одному воїну: «Женю, невже ти думаєш, що коли прилетить, він мене врятує? Візьми його собі, ти на позиції, він тобі більше потрібен».
– І що було далі?
– Я продовжила смажити картоплю (посміхається – авт.). Фактично до кінця обстрілу якраз встигла. Після того, як усе завершилося, не спала до ранку. Цей випадок змусив частіше приїздити до хлопців, аж поки… у мене не виявили рак.
«Пухлину розміром у 5 см вдалося впіймати на стадії переродження»
– Як же так трапилось?
– Насправді – випадково. Я почала помічати за собою слабкість і вирішила піти до лікаря зробити УЗД щитовидки. У той момент мене наче щось підштовхнуло попросити лікаря перевірити ще нирки, хоча вони мене ніколи не турбували. Він виявив пухлину розміром у 5 см. Її вдалося, так би мовити, впіймати на стадії переродження. Знаєте, коли мені поставили цей діагноз, у мене за душею не було ні копійки, я все вивезла на передову та витратила на табір. Тоді батьки тих дітей, які були у мене в таборі, першими надали мені гроші на операцію. Було приємно, що вони про мене пам’ятають. Дуже вдячна за допомогу братові Володі та його друзям.
До операції я максимально присвятила себе діткам. Наслухалася таких історій, що, мабуть, і книгу можна написати. Та це дало свої плоди, ці дітки вчаться говорити українською, пишуть мені про те, що у Донецьку неодмінно замайорять наші прапори і ми збудуємо сильну Україну. Я пишаюся тим, що у них відбулися позитивні зміни щодо бачення цього світу.
Мабуть, я мала жити, бо інакше зараз навряд чи би з вами говорила. Нещодавно пройшла комп’ютерну томографію, поки що все, на щастя, добре.
– Чим Ви займаєтесь зараз?
– Цього літа наш Логістичний центр організовував табір. Я відгукнулася на їхнє запрошення і допомогла. Але одна справа – любити дітей, а зовсім інша – дати їм те, з чим вони поїдуть додому. Якось я отримала повідомлення від діток із Маріуполя, вони написали: «Пани Наталя, у нас был конкурс строевой песни, и перед выходом на сцену мы думали о Вас и о том, как бы Вы нами гордились. Благодаря Вашему патриотическому теплу, многие дети узнали, что у них есть Родина». Знаєте, я плакала читаючи цей лист, це, мабуть, і є найбільша вдячність.
Зараз от хочу знову вертеп поставити разом з дітками. Сподіваюся, що здоров’я мені дозволить це зробити. Якщо я не можу допомогти фінансово, то принаймні маю можливість якось долучитися до виховання підростаючого покоління, бо саме цим дітям будувати Україну, адже ми, на жаль, цей шанс втратили. Молоде покоління – це наша щаслива та спокійна старість. Я продовжую з ними усіма спілкуватися. У нас є група у вайбері, де я проводжу конкурси на знання історії України, надсилаю переможцям подарунки і просто цікавлюся їхнім життям. Поки що через стан здоров’я не можу їздити на передову, але часто буваю у Львові. Там лікується моя близька подруга Таня Черкашина, вона боєць 8 батальйону УДА, на війні була більше, ніж дехто з бійців. Це чудова людина, волонтер, боєць і мама трьох прекрасних дітей. Тетяна багатьом людям допомогла, а зараз сама потребує допомоги. Бачу на власні очі, як вона бореться, яку біль терпить і яка сила волі й бажання жити. Її чоловіка вбили у Харкові після Майдану, але сказали, що це самогубство. Їй зараз дуже потрібна допомога, тому якщо хтось із читачів має можливість, то просимо допомогти.
Підтримую також зв’язок з однією літньою жінкою – Петрівною. Вона живе в Мар’їнці. Її хата крайня – перед самим «передком». Ця бабуся зовсім одинока і не йде на контакт із людьми, але мене полюбила. Нещодавно вона впала і поламала ребра, грошей у неї зовсім немає, то я передавала їй речі та взуття.
– Ох і нелегко доводиться Вам…
– Це ще не все. Після хвороби у мене виявили гепатит С, але тут мені допоміг рідний батальйон, волонтери з Харкова та Маріуполя. Слава Богу, вилікувалась.
Знаєте, за власним спостереженням бачу, що дуже багато волонтерів хворіють на рак. Можу припустити, що це трапляється тому, бо ми пропускаємо через себе весь той біль і проблеми бійців, а це не приходить безслідно. Хто, як не волонтер, буде завжди усміхненим, підтримає, розрадить, хоча у самого на душі нелегко. Напевне, це якийсь із видів посттравматизму.
– На мирній землі, зокрема в Тернополі, що Вас найбільше дратує?
– Салюти. Їхній запуск – це підлість по відношенню до хлопців. Люди, які це роблять, просто не знають, що відчувають ті, хто був на передовій, у такі моменти. Військові ж приїздять додому відпочити, тут вони розслабляються. На сході їхні відчуття акумулюються і вони готові в будь-яку секунду до вибухів і обстрілу, а тут така підлість вдома.
«Я все близько приймаю до серця, а лікар повинен бути холоднокровним»
– Розкажіть трішки про свою родину, звідки Ви родом, де зростали?
– Народилася я в Почаєві, там проживали мої дідусь із бабусею та мама. Мого батька направили туди на роботу, в Почаєві вони і познайомились. Коли мені минуло 5 років, родина переїхала в Тернопіль.
– На початку розмови Ви згадали про те, що походите із творчої родини…
– Моя мама дуже гарно співала, саме це й дозволило їй отримати квартиру в Тернополі. Мій брат Володя також чудово співає, він заслужений артист України. Ббатько був керівником будинку культури. Я ж закінчила хореографічний у Теребовлі.
– Ви так хотіли танцювати?
– Ні! Мої дідусь із бабусею були медиками, і я хотіла бути лікарем. Та мене свого часу відмовили від цієї ідеї. Так сталося, що я все близько приймаю до серця, а лікар повинен бути холоднокровним. Хоча зараз розумію, що лікар з мене вийшов би хороший, я інтуїтивно знаю, як лікувати, якщо можна так сказати, запам’ятовую миттєво назви діючих речовин ліків і сферу їхнього застосування. Можливо, якби мені було трохи менше років і більше здоров’я, то подалась би до госпітальєрів.
– Чим Ви захоплювались у дитинстві?
– Читала і ніколи не любила ляльок. Пам’ятаю той розпач, коли отримувала на день народження в дарунок ляльки і просто не знала, що з ними робити. Гралася більше із хлопцями в різні активні ігри, а ще – стріляла.
– Справді?
– Так, я добре стріляю. В Радянському Союзі діяли тири, і я завжди там залишала останні гроші. Коли мала вільну хвилину і можливість, то проводила свій час там. У школі воєнрук говорив мені, що я природжений снайпер, розбирала і збирала автомат із заплющеними очима. Коли прогулююсь у нашому парку, то заходжу в тир, прошу хлопців повішати мені мішень – портрет Путіна, і стріляю (посміхається, – авт.).
– Є люди, яких Ви часто згадуєте?
– Бабусю Євдокію Сергіївну. Вона завжди робила для мене найкращі дні народження. До мене приходило багато друзів, готувала вона стільки, що ми ще три дні їли після святкування. Я не любитель солодкого, але триповерховий торт був дійсно найсмачнішим у моєму житті. Вона багато для мене зробила, мені дуже її бракує.
«Бути матір’ю – найбільше щастя»
– Про що Ви мрієте?
– Про мир. Якось мені довелося побувати у святих місцях ще до війни. І ось я випадково потрапила в Ізраїль, там є стіна, де залишають записки з бажаннями. Я також це зробила. Коли мої подруги запитали мене, що я там написала, то відповіла, що побажала, аби мир був в усьому світі і діти не гинули. А вони мені кажуть: от дурепа, не можеш щось для себе загадати? Така я є.
– Який Ваш найщасливіший спогад?
– Тоді, коли я стала мамою. Це відчуття не порівняти ні з чим. З першим криком сина в мене повністю помінявся світогляд. Пам’ятаю січень, усі дерева голі, а для мене все таке красиве, коли я тримаю його на руках. Бути матір’ю – найбільше щастя.
– Ваш син воює?
– Ні. Ми чекали на повістку 4 роки, а виявилось, що у нього повне подвоєння правої нирки і він комісований. Знаєте, він – не воїн, свідомо навряд чи міг би вистрілити, можливо, якби загроза була для мене особисто – то так. Одного разу він мені сказав: «Мамо, якщо мені прийде повістка, я піду, але у добровольці».
Стільки всього побачивши, я прихильник того, що воїнами не стають – ними народжуються. Зараз усе це можна побачити на власні очі, коли лікар, вчитель, менеджер може і хоче взяти зброю до рук, він на інтуїтивному рівні вибудовує тактику, мислить стратегічно. А той, хто служив в армії, може залишитися боягузом і втекти під час обстрілу. Думаю, що ніхто із бійців не хотів би залишитися в окопі з таким побратимом, який просто перелякається і підведе хлопців. Воїн – це той, хто йде на цей шлях свідомо, якщо людина – не воїн, то це не означає, що вона якась погана – просто у неї інше призначення.
Мій син прислухається до моєї думки, він друг, і всім батькам бажаю таких же відносин.
– Чому саме син пішов би тільки у добровольці?
– У дитинстві він побачив по телевізору жахливу телепередачу про дідівщину, досі не розумію, як таке могли пропустити в ефір. У свої 8 років він плакав і кричав, що не хоче в армію. Можливо, у нього десь на підсвідомому рівні це відклалося.
У цій телепрограмі показували, як над хлопцями знущаються, як доводять їх до самогубства, яка була жорстока дідівщина… Я ж свою дитину виховувала в мирі, йому навіть пістолетів не дарували. Про війну і голодомор він знав тільки зі слів дідуся й бабусі. Зараз він мені допомагає усім, чим може, і я горда, що у мене є такий син.
«Жахливо, що дітки виростають із сепаратистською ідеологією і згодом перетворюються у біомасу»
– Що Вас вразило найбільше останнім часом і зачепило за живе?
– Фільм «Донбас». Особисто для мене він був важкий. Під час його перегляду згадувала свою подругу і волонтерку Світлану, як вона під час обстрілів, будучи вагітною, переховувалась по підвалах, її дитина, можна сказати, народжена війною. Згадувала ще одну чудову родину з Донецька і те, як вони розповідали, що до них зайшли у квартиру і повідомили, що від завтра тут буде ДНР. І сидить ця мама 3-х діток на зібраних валізах та чекає, яке рішення прийме її чоловік, на той час державний чиновник. Вона зі сльозами на очах розповідає мені згодом, що не може усвідомити того факту, що ще вчора це була Україна, а сьогодні – ні. Я дивилася цей фільм і згадувала цих людей. Це жахливо, що ті дітки виростають уже із сепаратистською ідеологією і згодом перетворюються у біомасу. Адже це не люди, чого тільки варті моменти, коли вони знущаються і б’ють наших полонених під захоплені викрики натовпу. Рекомендую цей фільм до перегляду, він показує Донбас таким, яким він є насправді. Дуже близько сприйняла цей фільм і от зараз думаю, що робити з тими людьми, які чекають нашу Україну… Знаєте, наслухалась багато, одні кажуть відгородитися, інші – розбомбити, але ж це наша земля. Нас і так пошматували за сотні років – Підляшшя, Холмщина, Кубань – це все наша Україна, а нас і далі шматують…
– Бачу у Вас на шиї кулон, це один із солярних символів. Ви рідновір?
– Це гуцульська сварга. Я цікавлюся віруваннями наших предків.
– Як Ви прийшли до цього, бо, наскільки мені відомо, раніше не надавали цьому такої уваги?
– Я росла при дідусеві комуністові і знала тільки про страшних бандерівців. Коли почався Майдан, стала вчити історію, так би мовити, з початку, і виявилось, що по суті до того моменту я нічого не знала. Спокійно ставлюся до будь-яких вірувань, які не роблять зла, виховують людину людиною і можуть принести мир на нашу землю. Вважаю, що головне, аби це не стало темою наших суперечок. Зараз часто можна почути твердження, що віра об’єднає людей, але я з цим не згідна, бо нас об’єднає спільна мета. Хочу, щоби кожен прийняв один одного таким, як він є, якщо це хороша людина. Ми маємо збудувати сильну Україну і нам не має заважати те, що хтось греко-католик, хтось православний, а хтось рідновір.
У нас релігія тісно переплетена з політикою. Варто згадати Володимира, він прийшов і заявив, що всі будуть християнами. Земля не витримала тих жахіть. Річка Почайна під землю втекла від тієї кількості крові, що пролилася. Хіба такою має бути віра? Хіба правильно, коли до неї насильно навертають? Подивіться тільки на сучасні християнські свята, вони ж засновані на рідновірських. Наші колядки, Івана-Купала, Зелені свята, калачі, червоні крашанки і навіть пісні… Для прикладу, у коляді «Син Божий народився» раніше співалося «Ясен Світ народився». Тут усе переплели, відбулася підміна понять.
Я схиляюся до віри своїх предків. Не відкидаю християнства, не ставлюся зневажливо до Ісуса Христа, адже я не жила 2000 років тому. Але одне знаю точно, що коли прийшов Ісус Христос, він не сказав, що тут будуть православні, тут будуть греко-католики, тут римо-католики, які доказують один одному, чия віра правильна.
– Бачила, що у мережі Ви досить критично висловились про український Єрусалим…
– Так, я не розумію цього захоплення. Невже єврейського мало і потрібен ще український. Туди вклали шалені гроші, за які можна було б допомогти хворим діткам. Я не кажу, що церква не допомагає, але чи є це будівництво таким необхідним у сьогоднішній час. Невже віра залежить від висоти церкви і розміру куполів? Невже для того, щоби чиясь віра стала сильнішою і щирішою, потрібен ще один Єрусалим.
– Під час нашої розмови Ви неодноразово згадували про Майдан. Для багатьох ця Революція гідності ніби щось перемкнула в голові…
– …І у мене також. Коли я усвідомила, що людей убивають, просто розстрілюють, як тварин на полюванні, я плакала. Це був такий шок для мене, цивілізована країна, столиця, центр міста і тут вбивства людей і кров. У той момент батька «швидка» забрала, він просто як завмер у кріслі, так і не встав. Ніколи не забуду про події тих днів. Часто нагадую усім про людей, які пожертвували своїм життям і якою ціною людям дісталася можливість пускати салюти, пити каву і просто жити. Коли я вперше після тих кривавих подій потрапила на Майдан до Києва, то 15 хвилин не могла прийти до тями. У мене було таке відчуття, наче я потрапила на Голгофу. Стільки розтерзаних життів. Не може ця кров даремно пролитися. Буде та Україна, буде обов’язково!
«Мабуть, точно язичниця, бо із природою перероджуюсь і нібито по-іншому виглядаю»
– Що можете сказати про українців, які ми є?
– Ми дуже хороша нація, але поділені на хороших і поганих. У нас немає золотої середини. Людина або поділиться останнім, віддасть останню ложку з хати, або навпаки, закриється за високими парканами і навіть якщо буде мати можливість допомогти – цього не зробить.
– У розмові Ви згадували про те, що проводите для дітей вікторини на історичну тематику, звідки такі знання?
– Вивчала самостійно, мені було цікаво все про Україну, і тепер, маючи певні напрацювання, хочу з цим ділитися, особливо з дітками. Якось у Маріуполі я стикнулася з тим, що у школі викладачі націоналізм прирівнюють до нацизму, і тоді мені довелося пояснювати фаховим викладачам різницю між цими поняттями. Після цього вони мені подякували і сказали, що їм соромно за те, що вони дожили до 50 років, а таких речей не знали.
Розповідаю про те, від чого ми не можемо відректися. Для прикладу, ви знаєте про Кам’яну могилу? Тибетські монахи вважають, що це колиска цивілізації людства. У нас родючі землі, багата історія. Нам не потрібні союзи, ні євро чи ще щось. Це до нас має тягнутися Європа, як за часів Ярослава Мудрого, ми її географічний центр.
Прикро, що нам багато чого не розповідають і ще більше приховують. Діткам я подаю інформацію про козаків, Сірка, характерників, розповідаю це цікаво, як казку. Аби вони знали і пишалися тим, на якій землі вони живуть, які люди тут виросли. Наприклад, ви знали, що у світі є два полководці, які не програли жодної битви? Це Олександр Македонський та наш український Іван Сірко. Насправді мені прикро, що вивченню чужої культури ми приділяємо більше часу, ніж своєї. Згадайте шкільну історію, скільки часу відводиться на вивчення єгипетської чи римської цивілізації? А на Трипілля? Виходить так, що нам намагаються нав’язати чуже і забути своє. Я ж тими силами і ресурсами, що у мене є, намагаюся з цим боротися.
– Де Ви любите проводити вільний час?
– Дуже добре почуваюся в лісі. Мабуть, точно язичниця (посміхається, – авт.), бо із природою перероджуюсь
і нібито по-іншому виглядаю. Неможливо передати словами те відчуття гір, лісу, моря й тиші. У моменти, коли опиняюся на природі, мені здається, що я відчуваю запах кожного дерева і неймовірний запах життя.
– Чи не думали Ви покинути Україну і виїхати за кордон?
– Ні. Я б не змогла. Ще за часів моєї юності мене запросили до Югославії позайматися з дітками в таборі хореографією, навчити народних танців. Через тиждень я зрозуміла, що не можу ні їсти, ні спати, вночі плачу і просто хочу додому. Мені серце з грудей вилітало, так хотіла на рідну землю, хоча була тоді ще молодим дівчам, без дитини, особливих обов’язків. Здавалось би, бери і відпочивай, насолоджуйся. Потім подібний випадок був у Болгарії, там я провела півтора місяця також у дитячому таборі, і так хотіла додому, що не можу вам передати. Зараз, у зрілому віці, можу виїхати в іншу країну на кілька днів, але не знаю, яка біда мала би статися в моєму житті, аби залишила рідну землю та поїхала жити на чужину.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812