Глибоко вкорінений стереотип про те, що відповідальність за дітей завжди лежить на матері, став у воєнний час непосильним тягарем для українських жінок. До вже звичної для них відповідальності за себе і дитину додалися нові випробування: втрата доходу, психологічні травми, недоступність дошкільної освіти та багато інших.
За статистикою, 96% батьків-одинаків в Україні — якраз одинокі матері. Загалом кожна п’ята українська сім’я – неповна. Це довоєнні дані, а тому з кожним місяцем після широкомасштабного вторгнення вони лише зростатимуть. Однак зараз поговоримо про основну категорію матерів – жінок, які самостійно виховують дітей після розлучення, або без запису у графі «батько».
«Відчуття, що сіла на шпагат і не можу встати»
Оксана з Тернополя – давно розлучена. З чоловіком та батьком своєї дитини бачилася востаннє за місяць після народження Максимка, якому зараз п’ять років. Відтоді татусь, створивши нову сім’ю, жодного разу не поцікавився сином. Навіть із початком цьогорічної війни.
– Я ніколи не жалілася на свою долю, – розповідає Оксана. – Все моє повсякденне життя було присвячене сину: відводила у садок, потім бігла на роботу, ввечері – гуртки і спільне дозвілля. З часом підлаштувалася під такий важкий темп, адже іншого виходу в мене просто немає. Батьки і брат живуть в іншій області, тому можу покладатися тільки на себе.
Після 24 лютого на жінку одночасно посипалися нові випробування. Спершу її відправили у відпустку за власний рахунок, у якій вона і досі перебуває. Власники магазину, рятуючи бізнес, почали самі виконувати всю роботу замість найманих працівників.
Згідно із 184-ою статтею Кодексу законів про працю, одиноких матерів заборонено звільняти з ініціативи роботодавця. А при повній ліквідації підприємства роботодавець зобов’язаний працевлаштувати таку працівницю на іншому підприємстві. Водночас відпустка за власний рахунок не є порушенням законодавчих норм, відтак чимало роботодавців цим скористалися.
Втративши дохід, Оксана почала розмірковувати, як і за що їй із дитиною жити далі.
– Грошей не було зовсім, розпочалися тривалі затримки із виплатою аліментів. Та й хіба вистачить їх, якщо у колишнього чоловіка офіційно – мінімальна зарплата? Але з 1 травня і цього не стало – батько Максимка теж втратив роботу…
До фінансових труднощів додалися і проблеми із сином. Через постійні тривожні сирени та втрату звичного життя (відвідування садка та гуртків) дитина стала нервовою, почала ламати іграшки, влаштовувати істерики.
– Я чудово розумію, що коїться з Максимком, але не знаю, як цьому зарадити. Знайома педагогиня порадила звернутися до дитячого психолога, однак коли я почула ціну – тисяча гривень за один прийом, – то зрозуміла, що не можу собі цього дозволити. Кажуть, до війни психологи брали вдвічі менше, однак через те, що велика кількість фахівців та фахівчинь виїхали за кордон, а попит зріс, то й ціни змінилися.
Через проблеми, що виявилися для неї непосильними, Оксана перебуває у стані постійного стресу, а дратівливість просто зашкалює. Це ще більше впливає на нервову систему дитини, жінка це добре розуміє й усвідомлює, що допомоги психолога потребує не тільки син, а й вона сама.
– Із відкриттям дошкільних закладів у мене з’явилася надія на краще. Подумала, що Максимкові буде корисно повернутися у свій колектив, а я матиму час на пошук роботи, – розповідає самотня мама. – Однак і тут мене чекала невдача: в садок приймають лише дітей працюючих батьків за наявності довідки від роботодавця. А отже мою дитину навіть права на освіту позбавили…
Оксані досі не вдалося знайти нову роботу. На вакансії, які не потребують особливої кваліфікації, роботодавці більш охоче беруть внутрішньо переміщених осіб, адже за них вони отримують грошову компенсацію від держави. А дехто, почувши, що в жінки на руках маленька дитина, одразу дає зрозуміти, що не збирається брати на роботу працівницю, яка «не виходитиме з лікарняних».
– Комунальні послуги я не сплачую ще з лютого – мені нічим. Тому не здивуюся, якщо невдовзі втрачу право й на субсидії. Кредитний ліміт на банківській картці вичерпала повністю, тепер на борг ще й нараховують відсотки… Таке відчуття, що я сіла на шпагат і ніяк не можу встати. Поки що бачу єдиний вихід у тому, щоби переїхати до батьків у село. Щоправда, там мало місця, адже з ними мешкає ще й мій брат із сім’єю. Зате ми з дитиною хоч не помремо з голоду, – резюмує Оксана.
«Якби могла, то поверталася би в Україну пішки»
За даними Міжнародної організації з міграції,лише за перший місяць повномасштабної війни за кордон виїхало більше ніж 1,8 мільйона українських дітей. Одинока мама Мар’яна з Бучаччини, що на Тернопільщині, переїхала до США зі своєю 4-річною донькою Мартою. Її подруга, яка давно мешкає в Америці, змогла допомогти їй з необхідним оформленням документів та поселила у своєму домі.
– Спершу здалося, що ми потрапили ледь не до раю, – розповідає Мар’яна. – Жодних сирен, великий будинок, допомога одягом, взуттям та іграшками від небайдужих американців… Однак все це втратило сенс, як тільки я влаштувала Мартусю до місцевого дитсадка, щоб самій вийти на роботу. Адже, зрозуміло, ми не можемо стати фінансовим тягарем для сім’ї, яка нас прийняла.
Мар’яна й подумати не могла, що для доньки стало великим стресом вже те, що вона покинула рідну домівку з улюбленими речами та іграшками, подруг і навіть котика, якого через переїзд віддали знайомим. Тривала подорож, незнайома країна і абсолютно незрозуміла мова остаточно вивели з рівноваги дівчинку. Відтак першого ж дня в американському дитсадку з Мартусею стався емоційний зрив.
– Її ніхто не намагався заспокоїти, навпаки – старалися не звертати увагу, що дитина від ранку плаче, – каже Мар’яна. – Коли я прийшла за Мартусею, вона була вся спухла від плачу і дуже тремтіла. Вихователі пояснили, що це всього лиш адаптація. Однак ситуація повторювалася щодня. Дитина стала полохливою, втратила апетит, щоранку благала мене не віддавати її в садок, бо для неї там все чуже і вона нічого не розуміє. Моє серце розривалося від болю, але я мусила ходити на роботу, щоби прогодувати нас.
Через два тижні жінці зателефонували з місцевого департаменту освіти. Попросили її прийти з дитиною на огляд до психолога. На їхню думку, в Мар’яни та Мартусі можливий посттравматичний стресовий розлад, пов’язаний з пережитим в Україні. Обіцяли надати кваліфіковану допомогу…
За результатами дослідження, проведеного аналітичною компанією Gradus Research, 75% українських дітей демонструють симптоми травматизації психіки через війну. Кожна п’ята дитина має порушення сну, кожна десята – зменшення бажання спілкуватися, нічні кошмари та погіршення пам’яті.
За словами дитячого психіатра Дмитра Гавриленка, психічні розлади насправді є «нормальною реакцією на ненормальні події». Гірше те, що негативні наслідки війни, пережитої в дитинстві, зберігаються під час зростання, тобто психологічні травми залишають слід у душі дитини надовго чи навіть назавжди.
– Наразі я забрала Мартусю із дитсадка та звільнилася з роботи, – каже Мар’яна. – Її стан і здоров’я для мене – на першому місці. Поки що відвідуємо разом безкоштовну психологічну консультацію і думаємо, як бути далі. Донечка постійно проситься додому, адже їй навіть погратися на вулиці немає з ким – тут не прийнято, щоб діти гуляли в дворах, як у нас. Але наразі потрібно хоча би гроші на зворотні квитки заробити. Якби могла, то прямо зараз би поверталася в Україну пішки…
«Мене хейтили, чому я з двома дітьми не працюю»
Проблема неповних сімей лишається традиційно «жіночим» питанням, полем для спекуляцій і моралізаторства, а також величезним ризиком бідності. Це на власному досвіді сповна відчула одинока мама Світлана з Кременеччини.
– Моєму сину від першого шлюбу – 14-ть. Донечку, якій зараз три рочки, я народила без узаконення стосунків з її батьком. Рішення виїхати з дітьми до Польщі я прийняла після ракетного удару по нашому району – тоді страх за життя затьмарив усі вагання.
Через три доби важкої дороги Світлана, Олежик і Софійка опинилися в одному із сіл Мазовецького воєводства. Польська сім’я надала їм простору кімнату в своєму будинку. Жінка з’їздила до Ряшіва, де вистояла величезну чергу з таких же воєнних мігранток, як вона, і зареєструвалася на урядову допомогу. (“Воєнні мігранти” – це офіційний статус українців, які в’їхали у країну після російського вторгнення, натомість статус “біженці” вживається лише в побуті).
– Спершу здалося, що обіцяних виплат нам з дітьми цілком вистачить на харчування. За польським законодавством, нам належало по 300 злотих на кожного одноразової допомоги, а також по 500 злотих щомісяця кожній дитині. Враховуючи те, що у Польщі дешевші продукти харчування, ніж у нас, у ці суми цілком можна було би вкластися.
Однак, як виявилося, достатніх ресурсів на рахунках у польської сторони для забезпечення такої кількості біженок з дітьми не було. Тому в установі, де оформляли документи, одразу попередили: гроші будуть за 2-3 місяці.
– На той час всі кошти, на які я могла розраховувати, – це 1000 гривень аліментів на Олежика та 2000 гривень державної допомоги на Софійку, – каже жінка. – Зрозуміло, що нам трьом цієї суми не вистачить і на два тижні, навіть при великій економії. Тож я вирішила влаштувати дітей у школу та дитсадок, а самій шукати роботу.
На практиці просте, здавалося би, завдання виявилося непосильним. Усі школи та садки розташовані в Ряшеві та працюють за різним графіком, водночас транспортне сполучення із селом, де мешкала Світлана, абсолютно не співпадало з потрібними годинами. Але найважче виявилося знайти роботу.
– Основна кількість воєнних мігранток з України залишилися в Польщі. Практично всім потрібна була робота, якої на всіх просто не вистачало. Щоправда, з’являлося чимало «чоловічих» вакансій на важку працю, адже багато українців повернулися додому, щоби вступити до лав ЗСУ. Простіше було тим жінкам, які вдома працювали майстринями манікюру чи перукарками, викладачками популярних дисциплін тощо. Вони одразу почали пропонувати свої послуги, знизивши їхню вартість у порівнянні до місцевих розцінок, – розповідає Світлана.
Зрозумівши, що опинилася у безвиході, жінка наважилася написати до місцевої фейсбук-спільноти українців про те, що потребує допомоги продуктами харчування хоча би на той час, допоки не розпочалися виплати. Також коротко описала становище, в якому опинилася. І неочікувано отримала далеко не люб’язні коментарі. Світлані дорікали, що вона не хоче працювати, що вирішила посадити своїх дітей на шию полякам, радили переїжджати до великого міста або в іншу країну.
– Що мене вразило, такі коментарі писали люди, які вже давно проживали в Польщі, як жінки, так і чоловіки. Тобто вони на момент вторгнення вже знаходилися в сусідній державі і бачили війну тільки на місцевих телеканалах. А слова підтримки писали такі ж матері, як я, що приїхали після вторгнення. Саме вони згодом допомогли мені перебратися до Ряшева та влаштувати дітей в освітні заклади.
Світлана зізнається, що телефонувала до батьків своїх дітей з проханням допомогти грішми. Однак обоє їй відмовили. «Я плачу аліменти, тож вкладайся в цю суму», – заявив тато Олежика. «Не вішай на мене проблеми своєї дочки, тобі держава і так допомагає», – відрубав біологічний батько Софійки.
За українським законодавством, якщо в сім’ї одинокої матері повністю відсутній дохід, максимальна виплата на одну дитину для дітей до 6 років складає 2201 грн, 6—18 років — 2744 грн, 18—23 років — 2600 грн на місяць. Якщо мати працює та отримує офіційний дохід, виплати припиняються. Напевне, не варто наголошувати, що за такі мізерні суми неможливо забезпечити дитину найнеобхіднішим. Законотворці, швидше за все, думали, що біологічні батьки дитини мали би докластися до запропонованих сум. Однак на практиці у величезній кількості випадків весь тягар такого «докладання» лягає чомусь тільки на жіночі плечі.
«Діти мене запитують: а наш тато – теж герой?»
Тернополянка Олеся з трьома неповнолітніми дітьми виїхала до Канади якраз напередодні вторгнення. Так склалося, що торік її чоловік покинув сім’ю, а опісля жінці запропонували хорошу вакансію в міжнародній організації.
– За законом я не вважаюся воєнною мігранткою, оскільки прибула до Канади на день раніше. Однак мені сказали, що після завершення річного контракту залюбки його продовжать, щоби я з дітьми і далі залишалася в безпечному місці, – розповідає Олеся. – Тому я вважаю, що мені неймовірно пощастило! Діти пішли до школи, житло нам оплачує мій роботодавець. Однак деякі мої знайомі в Україні не полінувалися мені написати, що я зрадниця і боягузка, бо із практично безпечного Тернопілля «втекла аж до Канади».
Оскільки поїздка готувалася кілька місяців, батько дітей надав необхідні дозволи на їхній виїзд за кордон. Однак наприкінці лютого вилаяв Олесю: «Якби ти не забрала дітей, я би зараз міг теж виїхати з ними як багатодітний батько!» При цьому, каже жінка, навіть не поцікавився, як вони доїхали та влаштувалися.
– Звісно, ми всі уважно слідкуємо за подіями в Україні. Особливо зворушливі для нас відео, де батьки-військові повертаються додому, а їх зустрічають їхні діти. Однак зауважую, що в цей час відбувається така собі героїзація чоловіків як захисників своєї сім’ї. І якби я сказала своїм дітям, що їхній тато хотів втекти за кордон, це би їх дуже травмувало. Найменша доня якось запитала: «А наш тато теж герой?» Я уникнула прямої відповіді, натомість розказавши їй довгу історію про українських жінок, які захищають своїх дітей, які у воєнний час беруть на свої плечі величезний тягар відповідальності не тільки за їхнє життя і здоров’я, а й за забезпечення всім необхідним.
– «Тато повинен виховувати своїх дітей, не перекладати все на маму», «вихідні дні родина має проводити разом», «тато повинен нарівні з мамою дбати про безпеку дітей і їхнє забезпечення» – розумні тези, які так важко було поширити в суспільстві до війни, розчинилися у воєнній тривожній валізці. Наше суспільство так і не навчилося правильно реагувати на мам, які самі виховують дітей. Пожаліти в очі, осоромити поза очі – ось найпоширеніші реакції. Одинока матір сприймається як жінка зі щоденними турботами, тому коли їй стає ще важче, оточуючі лише знизують плечима: нічого, ти ж сильна, справишся…
«То виходить, у нас кожна мама – героїня!», – підсумувала донька Олесі після маминої розповіді.
Фото ілюстративні.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3809