Ярослав Романович Карнаух – людина-легенда для колишнього Підволочиського району. Він багаторічний директор Підволочиської ДЮСШ, один із засновників районної федерації футболу, знаний у краї та за його межами футболіст, у товариських матчах навіть виступав у складі флагмана тернопільського футболу – «Ниви». І сьогодні попри поважний вік продовжує виходити на футбольне поле у ветеранських змаганнях. Пана Ярослава ми запросили до відвертого спілкування, адже йому є що згадати і про що розповісти.
«За розбиті віконні шибки отримував на горіхи від батьків»
– Пане Ярославе, пригадайте, як проходили дитячі роки і чи пов’язані вони з футболом?
– Займатися у спортивній школі в мене можливості не було, бо з батьками жив у селі. Тож довелося навчатися азам футболу самому. Зранку пас корову, а в обід упродовж двох годин грав у футбол. Після обіду знову відповідав за корову, а ввечері займався улюбленою справою. І так кожного дня. Старався завжди грати у слабшій команді або в тій, де було менше гравців. Не розлучався з м’ячем і в себе вдома на подвір’ї, що виливалося в розбиті віконні шибки. І тоді інколи отримував на горіхи від батьків. Пам’ятаю, що бігали до судом. Зимою переходили на хокей, причому грали не шайбою, а м’ячиком. Та й ключки були нестандартні. У нас в селі гориста місцевість, і як тільки зникав сніг, з однолітками знаходили місце, де швидше висихало, і там грали у футбол. Вплив на подальшу мою долю мав мій батько, який любив цю гру. І якщо у Підволочиську або в Тернополі відбувалася якась значима гра, він завжди був на ній присутній і брав мене з собою.
– Чи пам’ятаєте перший свій ігровий досвід в офіційних іграх?
– Коли я був у 8 класі, в складі команди школи брав участь у першості району серед школярів, після якої був включений до складу збірної району. На обласних змаганнях спочатку перемогли команду зі Зборова, а потім зазнали нищівної поразки від тернополян (0:8). Ця гра опустила нас на землю, давши зрозуміти, що потрібно багато працювати, аби досягти хоча б рівня команди обласного центру.
Уже в 9 класі став грати за дорослу сільську команду на позиції лівого захисника. На той час команда була конкурентоспроможна не лише на районному рівні, а й на обласному. А все почалося з того, що в 60-ті роки в команду прийшов граючим тренером Олег Бригадир, який зумів згуртувати колектив. І як наслідок богданівські футболісти стали одними з кращих у районі і не тільки. За всю історію команди колектив близько 20-ти разів ставав чемпіоном району, 12 разів виборював кубок району, грав у фіналі кубка області на призи П. Макарова, у 1975 році зайняв друге місце в першості області серед сільських колективів. Представником нашої команди на цих змаганнях був інструктор райради «Колос», у минулому чудовий футболіст, багаторічний капітан підволочиського «Збруча» Ростислав Ярославович Кавецький. Разом з тим Ростислав Ярославович в якості судді обслуговував ігри першості району з футболу. Там, де він судив, завжди були порядок та об’єктивність. П’ять років поспіль команда грала в чемпіонаті області серед команд другої групи, де брали участь по 15 колективів. У цих змаганнях команда зайняла два других і одне третє місця. Запам’ятався сезон, коли перед останнім туром ми випереджали команду «Текстильник» із Тернополя на два очки, причому остання гра саме відбувалася в обласному центрі. Господарі гри перемогли – 3:1 і за додатковими показниками зайняли перше місце. Зайняті другі місця дозволяли грати в наступному сезоні у вищому дивізіоні, проте все впиралось у фінанси.
з донецьким “Шахтарем” з легендарним гравцем Віктором Грачовим
А взагалі моє село не тільки славилось футболом, у різні роки його жителі досягали гарних результатів в інших видах спорту. Так Мар’ян Гевко та Віталій Кузик виконали нормативи кандидатів майстрів спорту з бігу відповідно на дистанціях 100 та 400 метрів. Ярослав Велещук був кандидатом у майстри в семиборстві. Ліда Палій виконала норматив майстра спорту в стрільбі з лука. Ігор Солтис став призером першості України «Хто ти, майбутній олімпієць». Микола Палій грав за команду майстрів «Авангард» (Тернопіль), а згодом у складі «Комбайнобудівника» вигравав чемпіонати області. Олег Михайлович Бригадир тривалий час працював в обласній федерації футболу, тренував різні обласні команди. У даний час Денис Кузик грає за команду «Динамо-U21» (Київ), а його брат тренується у групі підготовки «Колоса» з Ковалівки. Віталій Солтис виступав у першості України за юнацькі тернопільські команди.
«Навантаження були такі великі, що не міг підняти ноги на сходинку дизель-поїзда»
– Чим займалися після закінчення школи?
– Після школи мені порадили поступати на підготовче відділення Тернопільського педінституту. Це був 1977 рік. І саме в цьому році колектив педінституту виборов третє місце в першості України серед колективів фізичної культури. Побував я на кількох тренуваннях і на своїй шкірі відчув, що таке тренування за методикою Володимира Григоровича Авраменка. Навантаження були такі великі, що коли добирався додому, то не міг підняти ноги на сходинку дизель-поїзда. На підготовче відділення так і не потрапив, так як мені сказали, що потрібен стаж роботи або служба в армії. Але і в тому я побачив позитивний момент, позаяк Володимир Григорович узяв мене на «олівець».
– І Ви подали документи в училище…
– У той момент один з відомих тренерів зимових видів спорту Олег Євгенович Бунт порекомендував мені поступати в 21-ше профтехучилище м. Тернополя, хоча вже терміни поступлення давно пройшли. Ознайомившись з моїм атестатом про закінчення середньої школи (а там були лише кілька четвірок, решта – п’ятірки), дирекція без вагань прийняла мене на навчання, поставивши одразу ж старостою групи. Вчитися було легко, оскільки я пройшов весь матеріал у середній школі.
Фізичній культурі та спорту в училищі приділяли велику увагу. А тренував футбольну команду відомий тренер Зеновій Петрович Савіцький. Крім тренувань за розкладом, старався працювати ще й самостійно у спортивному залі, а коли їздив додому, то бігав кроси. Весною відбулися обласні змагання, де ми зайняли друге місце, а мене включили до збірної області, яка готувалася до першості України. Саме у збірній області я познайомився з нині шанованою людиною в спорті Ігорем Біскупом. На Всеукраїнських змаганнях наша команда з 25-ти колективів зайняла п’яте місце. Керівництво розцінило наш виступ як успішний, напевно, тому, що в попередні роки були менш вдалі результати. Біскупа включили у збірну України, стояло таке ж питання щодо мене. Але не судилося.
Училище закінчив з червоним дипломом, хоча навіть не захищав дипломну, бо з травмою лежав у лікарні.
– У Тернополі стали грати за одну з найсильніших на той час команд…
– За команду «Комбайнобудівник» грав мій земляк Микола Палій – технічний футболіст, який спочатку грав центрального півзахисника, а згодом правого захисника. Значно пізніше доля закинула його в Іспанію і з ним трапився цікавий випадок. Він був майстром на всі руки, тому роботи йому завжди не бракувало. Одного разу на подвір’ї господаря він побачив футбольний м’яч і почав ним жонглювати – стопа, коліно, голова. Побачивши це, іспанець запитав Миколу, чи він часом не працював у цирку, а коли дізнався, що той грав у футбол, то подарував нашому землякові абонемент на домашні ігри знаменитої «Барселони». Отож Палій порадив мені потренуватися з командою, перед цим узгодив це питання з тренером Михайлом Дмитровичем Русанюком. Тренер кілька тренувань спостерігав за мною і запропонував влитися в колектив. Прийняли мене на роботу на комбайновий завод у будівельний цех. Взагалі на заводі до команди ставились особливо, надавали певні пільги. Так гравці команди працювали лише до 11 години, а потім ішли на тренування.
У самій команді було з кого брати приклад. Хоча би взяти граючого тренера Михайла Русанюка з його баченням поля, передачею на 40-50 метрів, або ж із невідпорним ударом з лівої. Імпонувала мені гра і центрального захисника Мирона Остапенка. Обидва у свій час грали за команду майстрів «Авангард». Саме тоді я познайомився з Віктором Вересюком, з яким мені в майбутньому довелося грати за педінститут.
Цей період для мене був успішним, оскільки двічі вигравали чемпіонати області. В активі команди була й перемога в зимовому чемпіонаті Тернополя.
«Стрілки на трусах повинні бути спереду прямі, а ззаду – під кутом»
– Після служби в армії Ви все ж таки поступили в педінститут?
– Коли закінчував служити, знову довелося повернутись у частину в Ізяслав. Тоді виникли деякі проблеми зі звільненням. Командир полку сказав, що звільнить мене 31 грудня за те, що «хтозна, де шлявся». А в той час на підготовчому відділенні факультету фізичного виховання було лише 5 місць, одне з яких тримали для мене. Довелося мені йти до командира дивізії і пояснювати, яка ситуація склалася в мене зі звільненням. Наступного дня на шикуванні на плацу командир полку викликав мене на середину і гнівним голосом запитав, чи я серед усіх найрозумніший, натякаючи, що ходив до командира дивізії. Я тоді ще подумав, що швидше за все дійсно звільнюся 31 грудня. Але наступного дня вже був удома…
– Як я знаю, найбільш плідним у футбольному плані був час, проведений у стінах тернопільського педінституту
– Дійсно, так. Вдало пройшовши співбесіду в педінституті, мене зарахували на підготовче відділення. Відразу підключився до тренувального процесу і мене доля на шість років пов’язала з Володимиром Григоровичем Авраменком, якому я безмежно вдячний за те, що він зробив для мене. Тренування були виснажливі. Кроси в Кутківці, на Дальній пляж, робота із штангою, акробатика, швидкісно-силова робота. І так кожного дня, незважаючи на погоду. Григорович був вимогливим як до нас, так і до себе. Часом ми намотуємо круги в дощ, а він не ховався в приміщенні, а контролював процес. Разом з тим він був тонким психологом. Дивлячись, що ми деякі вправи робимо «через не можу», він у потрібний момент розряджав обстановку або дотепним жартом, або ж доброзичливим кепкуванням з когось із гравців. Не любив пропусків або запізнень на тренування. Перед кожною грою футболіст ставив перед собою форму. І не дай Боже, щоби були непочищені бутси або невипрасувана форма. Причому стрілки на трусах повинні бути спереду прямі, а ззаду – під кутом, і якщо цього не було, то такий гравець міг взагалі не з’явитися на полі.
Така праця дала свої результати. Уже весною наша команда у фіналі першості України серед вузів з рахунком 1:0 перемогла Львівський інститут фізичної культури, за який у більшості грали на той час тодішні гравці львівських «Карпат». Зокрема, за львів’ян грав Вадим Тищенко, гравець «Дніпра», в майбутньому олімпійський чемпіон. Вирішальний гол із подачі Віктора Вересюка забив Василь Івегеш.
– Це була не єдина вагома перемога футбольної команди педінституту…
– Згодом, коли майже повністю помінявся склад команди, ми знову виграли чемпіонат України серед педвузів. Могли стати чемпіонами і в третій раз, проте нам перешкодило суддівське свавілля. Грали ми в Донецьку з місцевою командою. У нас на той час був добротний колектив. Нас задовольняла нічия, коли ж господарям потрібна була лише перемога. Як тільки ми заб’ємо гол – суддя призначає пенальті у наші ворота. І так тривало протягом усієї гри. Одним словом, ми програли – 4:3, причому господарі забили три голи з пенальті. Крім цього, нашого бомбардира Василя Івегеша нізащо вилучили з поля. Шкода було наших першокурсників, які після гри від розчарування плакали. По завершенні матчу спілкувалися з суддею, і він нам натякнув, що при будь-яких розкладах донеччани все одно б забили на гол більше.
Пригадується ще одна історія. Для виходу в фінал нам довелося грати дві гри з Харківським авіаційним інститутом. Виходимо на першу гру в Харкові і бачимо, що в господарів майже всі гравці під метр дев’яносто. Пробуємо перевірити їхні документи. Та оскільки суддя з Харкова, то це марна затія. Пізніше дізналися, що це гравці команди майстрів. По грі ми «возимо» господарів, а забивають нам. У результаті ми «згоріли» з рахунком 1:4. Після гри суддя Всесоюзної категорії Басов підійшов до нас і сказав, щоби ми не переживали, і висловив упевненість, що за підсумками двох ігор пройдемо далі. Так і сталося. У рідних стінах перемогли – 4:0 і дістали право виступити у фіналі. Один із голів на моєму рахунку.
– Чи довелося брати участь у так званих договірних іграх?
– Такого я не пригадую, проте був один випадок, коли ми грали зону в Тернополі серед педвузів. Перед останнім туром уже забезпечили собі вихід до фіналу, а команді з Кам’янця-Подільського потрібна була нічия. Я тоді грав на позиції центрального захисника, мене тренер попросив, щоби при будь-яких розкладах на полі ця нічия відбулася. Правда, гра закінчилася з рахунком 0:0 і мені не довелося грішити.
– Що це за історія зі студентською збірною України?
– Упродовж навчання мене, Бориса Саханчака та Богдана Швеця двічі викликали у студентську збірну. Грали в міжвідомчій першості України та Всесоюзній універсіаді. Змагання відповідно проходили в Макіївці та Севастополі. У міжвідомчій першості виступали переважно гравці команд майстрів. Так за «Водник» грали дублери одеського «Чорноморця», за «Колос» – футболісти із Полтави, Вінниці, Рівного, за «Динамо» – вихованці київського «Динамо»,яких очолював відомий футболіст Віктор Колотов. До речі, за товариство «Колос» виступав наш земляк Іван Вишневський, у майбутньому збірник СРСР. В обох цих турнірах ми зайняли п’яті місця.
– Курйозні випадки за довгу ігрову кар’єру, мабуть, траплялися?
– Пригадую товариську гру збірної області з тернопільською «Нивою» на центральному стадіоні, який був заповнений вщерть. Комплектував збірну Олег Бригадир. Я грав центральним захисником. При подачі кутового Петром Прядуном хтось із наших гравців несподівано пропустив м’яча, який від моєї ноги відлетів у наші ворота. Я ще тоді собі подумав: що ж оголосить диктор? Цитую дослівно: «Гол у власні ворота забив Ярослав Карнаух». Виходячи з того, що на стадіоні було багато земляків із Підволочиського району, почувався не дуже комфортно.
«Оформили на хлібозавод жерстяником, донині не знаю, що це за професія»
– У яких ще командах довелося пограти?
– Коли навчався на останньому курсі педвузу, мене запросили в тернопільську «Ватру», яка виступала в першості України серед КФК. До речі, в різні роки за цю команду грали мої земляки: Юрій Когут, Роман Сеник, Володимир Савич, який у складі бучацького «Колоса» став триразовим володарем кубка Радянського Союзу серед сільських колективів. Уже в Тернополі з Володимиром стався кумедний випадок. На одне з тренувань «Ватри» завітав тренер однієї з команд майстрів для перегляду гравців. По закінченні тренування він звернувся до тренерів «Ватри», що хотів би бачити у своїй команді юнака, вказавши на Володимира. І дуже здивувався, що цьому юнакові вже… за тридцять. Тренував тоді команду Володимир Опанасович Прошкін – м’який, інтелігентний, толерантний наставник, який ніколи не дозволяв собі підвищити голос на гравців. Спочатку грав, як то кажуть, за чайові, потім Володимир Авраменко наполіг, щоби мені платили зарплату. І згодом мене оформили на роботу на хлібозавод жерстяником 4-го розряду. Донині не знаю, що це за професія, але протягом чотирьох місяців отримував своїх 140 карбованців.
Виступаючи за «Ватру», найбільше запам’яталася гра проти збірної Гвінеї Екваторіальної. Для тернополян наші гості на той час були екзотикою, тому на центральному стадіоні був аншлаг. Перед грою до нас завітав представник КДБ і наголосив, щоби на полі з гостями поводились делікатно, не велися на різні провокації, щоби не було міжнародного скандалу. Ми так наслухалися цих настанов, що до 75-ї хвилини «горіли» – 1:4. І якщо до цієї хвилини вболівальники більше підтримували гостей, то в останні хвилини зустрічі вже ми отримали підтримку. І тоді, як то кажуть, у мене пішла «пруха». Спочатку забив сам, потім віддав гольову передачу Андрію Капусті, а згодом гості на мені сфолили у штрафному майданчику, і той же Капуста встановив остаточний рахунок – 4:4 . Донині в мене зберігається газета «Ровесник», в якій є фотографія, коли екзотичний гравець у боротьбі зі мною порушує правила.
– А як щодо бомбардирських якостей?
– На футбольному полі я грав на таких позиціях, що мені більше доводилося віддавати гольові передачі, ніж забивати самому. Хоча від хорошого відданого пасу, після якого твій партнер забиває гол, отримуєш не менше задоволення, ніж забиваєш сам. Був випадок, про який я не люблю розповідати. Це сталося, коли я виступав за команду з Копичинців. До нас у гості на гру першості області в дещо ослабленому складі приїхали мої земляки – «Збруч» із Підволочиська. Тоді «Автомобіліст» виграв – 7:1, причому шість голів на моєму рахунку. Проте особливої радості я тоді не відчував. З того часу вже пройшло 40 років, але я інколи зустрічаю учасника тієї гри, ветерана футболу Василя Василишина, і він доброзичливо кепкує, чи вистачило мені тих шість голів, щоби стати кращим бомбардиром чемпіонату області?»
– Невже Вас ніколи не запрошували в команди майстрів?
– Багато хто на Підволочищині вважає, що я грав за тернопільську «Ниву». Проясню цю ситуацію, щоби поставити крапки над «і». У 1985 році в обласній пресі підняли питання, що до команди дуже мало залучають місцевих футболістів. Хоча я вважав, що їх було достатньо. У цей же час була організована зустріч головного тренера «Ниви» Михайла Дунця зі студентами факультету фізичного виховання педінституту. І на ній знову підняли це питання, навіть склали на цю тему вірша. На той момент «Нива» вже завершила офіційні зустрічі і залишилося лише провести товариську гру з київським «Динамо» та юніорською збірною СРСР. Так сталося, що кілька гравців «Ниви» знаходилися в лазареті. Саме тоді мене запросили в «Ниву» на ті дві гри. Відіграв у кожній по 30 хвилин. «Динамо» поступилися – 0:1, гол забив Вадим Євтушенко. Моїм візаві на фланзі був Олексій Михайличенко. От і вся історія з «Нивою». Та й розпочинати свою кар’єру в команді майстрів у 26 років, напевно, не реально. Як виняток, це вдалося Володимиру Венгриновичу. Проте під час навчання у вузі мої колеги Борис Саханчак та Степан Хопта грали в житомирському «Спартаку», і мені пропонували підключитися до цієї команди, а Володимир Авраменко радив іти в «Буковину». Але я відмовився, порахувавши, що це зашкодить навчанню.
«Доброзичливі» люди почали писати в прокуратуру, що гравці «Збруча» були оформлені інструкторами зі спорту»
– Які успіхи були в навчальному процесі?
– Проблеми були лише на першому курсі під час літньої сесії. Не буду вдаватися в подробиці, але через мою впертість і принципову позицію викладача я взагалі не був допущений до сесії. Здавав екзамен у грудні, вивчивши матеріал за тиждень. Для мене не мало значення, яку оцінку отримаю. Поставили трійку, яка в майбутньому вплинула на те, що я не отримав червоного диплома, бо вже з зимової сесії і до кінця навчання в мене були лише п’ятірки, відповідно інститутська дошка пошани, подяки батькам тощо. Вчитися було неважко, а коли виникали якісь проблеми, то допомагав Володимир Авраменко. Він до мене дуже добре ставився. Може тому, що я за весь час навчання не пропустив жодного тренування, а може, з якоїсь іншої причини. Лояльно до мене ставився і декан факультету фізичного виховання Богдан Михайлович Шиян.
– А як склалося життя після інституту?
– Коли закінчував інститут, голова спорткомітету Підволочиського району Ігор Михайлович Липка познайомив мене з першим секретарем райкому партії, великим любителем спорту Нестором Стефановичем Миколюком. У свій час він виконав норматив кандидата в майстри спорту в бігу на дистанції 400 метрів, непогано грав у волейбол. Нестор Стефанович поставив завдання створити в районі футбольну команду, яка б відразу могла конкурувати з іншими колективами області. І відтоді почалася моя тренерська кар’єра. Часу на підготовку не було зовсім, тому я попросив Володимира Авраменка відпустити в Підволочиськ кількох гравців. Той з розумінням поставився до прохання і в команду були запрошені брати Маляри, Володимир Бурій, Михайло Мовчан, Юрій Єгоров, Володимир Пушкаренко, Ярослав Перчович, доповнили команду гравці з Волочиська – Микола Кротович, Анатолій Чубатюк, Володимир Глова. Без проблем влилися в команду і місцеві хлопці – Михайло Паюк, Іван Білан, Василь Василишин, Олег Бабій, Богдан Кирик, Ігор Кавецький. Почали набирати ігрового досвіду і зовсім молоді Микола Сербай, Роман Нагірний. Перша гра для команди відбулась у Підволочиську на кубок з чемпіонами області – колективом із Бережан. І хоча почали з поразки – 0:1, команда справила на вболівальників хороше враження.
Завжди трибуни були переповнені. Як правило, на іграх був весь райком партії. Для команди створили добрі умови. Всі гравці були оформлені інструкторами в колгоспах. Було проведено навчально-тренувальні збори на базі піонерського табору «Веселка». У розпорядженні гравців – двомісні номери, футбольне поле, сауна, більярд, басейн, добре харчування. І результати не забарилися. Команда почала набирати очки. І лише травми провідних гравців не дозволили колективу стати чемпіоном. Підволочисьці задовольнилися третім місцем. Хороша була перспективна команда.
На той час у районі в спортивній школі не було відділення футболу, домінуючим був інший вид спорту. І появилися «доброзичливі» люди, які почали писати в прокуратуру району, піднімаючи питання про гравців «Збруча», які були оформлені інструкторами зі спорту. Почалися перевірки, після яких Нестор Стефанович «дав собі спокій» і команда припинила своє існування. Шкода, що так сталося…
– А щодо історії з донецьким «Шахтарем»?
– Не знаю, яким чином, але Нестор Стефанович домовився із «Шахтарем» про товариську гру. Напевно, не обійшлося без грошової винагороди, але як би там не було, до Підволочиська приїхала вся основа на чолі з відомим тренером Олегом Базилевичем. Гра зібрала чималу глядацьку аудиторію, адже не завжди наживо побачиш визначних гравців, таких як Соколовський, Грачов, Варнавський, Елінскас тощо. Гірники перемогли із чисто символічним рахунком – 3:1. Гол у нашій команді забив Володимир Глова.
– На довгі 30 років Ви пов’язали себе з Підволочиською спортивною школою…
– У той час постало питання про моє працевлаштування. Саме тоді з 1 вересня 1986 року в Підволочиську відкривалася Дитячо-юнацька спортивна школа відділу освіти і мені запропонували посаду директора. На що я дав згоду. Щиро вдячний голові райради «Колос» Євгену Романовичу Цинкалюку за допомогу мені як молодому керівнику в організаційних та методичних питаннях. Тоді ж у школі почало функціонувати відділення футболу. Починали з одної групи, яку тренував я особисто, потім підключився Ігор Степанович Мурин. До підбору тренерських кадрів я був прискіпливий. Досить довго вмовляв перейти на тренерську роботу вихователя місцевого профтехучилища Віталія Васильовича Миколайчука. І це мені зрештою вдалося. Хоча у нього не було профільної освіти, він любив дітей, фанатично ставився до своєї роботи. Про таких говорять, що це тренер від Бога. Далеко за межами району відомі його вихованці: Кондзьолка, Шум, Гронський, Миколайчук, Слободян, Пліс, Даньків, Глушка, Когут, брати Паюки і багато інших. Відрадно, що на даний час тренерами у спортивній школі працює мій вихованець Валерій Колотій і вихованці Віталія Миколайчука – Сергій Шум та Олег Глушка. Тішить те, що ряд вихованців школи в даний час грають у командах майстрів. Так Олег Білик захищає ворота «Олександріі», Андрій Малащук виступає в тернопільській «Ниві», Тарас Пліс – в «Епіцентрі» з Дунаївців, Максим Старушко – в академії «Динамо» (Київ), а Денис Потерайко – у львівських «Карпатах», про братів Кузиків я згадував вище.
І як не згадати тренерів-викладачів, які багато зробили для розвитку спорту в районі. Це Козарецький В. Т., Бевцик І. Г., Слободян В. П., Кот В. А., Борейко Р. Р., Луцик Б. І., Паньків Г. М., Паньків О. Г., Дрейко О. М., Палій Л.Т., Лучка В. А., Кузик В. Р., Мар’яш С. Б, Мотика В. А., Білик А. І. та ряд інших. З колишньої обойми в даний час у школі працюють Плюта І. І та Гладин А. Б. Особливо плідно працював у свій час із Володимиром Слободяном. Тоді літом організовували поїздки учнів у Скадовськ, Закарпаття і навіть Москву. У фінансовому плані було важко, але ми вдячні за підтримку батькам учнів, спонсорам, які надавали нам допомогу в ремонтах залу, поїздках на змагання. Особливо хочеться виділити Олега Михайловича Собуцького, який допомагав нам у проведенні турнірів, у придбанні інвентарю. Учні школи регулярно виїжджали на ігри збірної України з футболу в м. Львів. Загалом пропрацював у школі директором з 1986-го по 2016 рр.
«Після перемог «Збруча» Олександр Самсоненко влаштовував феєрверки»
– Після 1986 року ще грали у великий футбол?
– У більшості виступав на першість, а в 1991 році у складі волочиської команди став чемпіоном Хмельницької області. У цей час з активним футболом «зав’язав», оскільки довелося тісно займатися господарською діяльністю в школі. Правда, час від часу тренував районну команду «Збруч». Хочу виділити 2007 рік, коли за команду грали виключно вихованці спортивної школи і не було жодного легіонера. Хоча тоді ми зайняли невисоке п’яте місце, задоволення від роботи я отримав велике. А пізніше доля мене звела ще з одним великим любителем футболу (я називаю таких «люди майбутнього») Олександром Феодосійовичем Самсоненком. Він сам із Чернігова і, до речі, жив в одному дворі з відомим футболістом київського «Динамо» Олегом Кузнецовим. Хочу відмітити, що в моєму житті було багато чесних та порядних людей. І до таких я відношу Олександра Феодосійовича.
За короткий час було сформовано команду, яка з часом розпочала свою участь у чемпіонаті області серед команд другої групи. Для неї були створені всі умови. До моїх обов’язків входило лише тренування команди. А фінансуванням, екіпіровкою, транспортом займалися інші люди. Додам, що після першого кола було на 10 днів організовано навчально-тренувальні збори в Євпаторії. Олександр Феодосійович відвідував усі наші домашні ігри і після перемог влаштовували феєрверки. Взагалі наш президент був доступним для гравців, інколи міг після гри посидіти з командою за стаканом соку. Весь чемпіонат тоді пройшли рівно, зайнявши перше місце.
На наступний рік «Збруч» уже грав у першій групі. Оскільки перед командою ставилися високі завдання, то у зимовий період довелося доукомплектуватися. Багато досвідчених гравців влилися у колектив із Тернополя (Гуцалюк, Гвіанідзе, Ковальчук тощо). Насичені тренування чергували з товариськими іграми. Знаючи, що в нас на той час, напевно, було найкраще фінансування в області, бажаючих грати в команді було вдосталь. Довелося декому відмовляти. В тому чемпіонаті «Збруч» фінішував третім.
– Чи була в команди перспектива на майбутнє?
– Після чемпіонату в нас була зустріч всіх зацікавлених сторін, на якій розглядалася подальша доля команди. Олександр Феодосійович мріяв про те, щоби в майбутньому в Підволочиську була команда майстрів. Але все впиралося у фінанси. Товариство «Агро-Рось» не могло самотужки виділяти великі кошти на утримання команди. Тому було прийнято рішення звернути увагу на створення боєздатного колективу для участі в першості району в опорному селі Качанівка, де базувалося товариство. На той момент у селі зовсім не було команди з футболу. Натомість була хороша команда з волейболу, яку тренувала Галина Паньків. І якраз із волейболістів створили боєздатну футбольну команду. Взагалі-то мені подобається тренувати команду з «нуля», тоді згодом ти бачиш результат своєї роботи. Запросили в команду двох легіонерів і вже з лютого місяця почали інтенсивні тренування. І результат не забарився. Упродовж двох років ми були чемпіонами району. Тішило те, що на домашні ігри приходило багато вболівальників.
Зі «Збручем» став чемпіоном України серед ветеранів
– Знаю, що Ви активно берете участь у ветеранському спорті.
– Роки беруть своє, і довелося переключитися на ветеранський футбол. У минулі роки організовував ветеранські турніри в Підволочиську, брав участь у турнірах в Кременці, Коропці, Гусятині, Теофіполі, Волочиську. У складі команд перемагав в офіційних першостях Тернопільської та Хмельницької областей.
Найбільш знаковою була перемога підволочиської команди в чемпіонаті України серед ветеранів 45 років і старші у 2010 році. Колектив був створений з ініціативи, на жаль, нині покійного Василя Кривка на базі восьми місцевих ветеранів, а також були запрошені гравці з Кременця, Тернополя та Львова. По мірі просування до фіналу команда доукомплектовувалась. Спочатку в зональних змаганнях у Мукачевому колектив зайняв друге місце, пропустивши вперед господарів. У подальшій стадії в Підволочиську команда обіграла гостей із Красилова та Умані. За умовами чемпіонату за вихід до фіналу довелося зіграти ще дві зустрічі з командою із Мукачевого, яка в минулі роки постійно була призером. У першій зустрічі в гостях ми поступилися з рахунком 0:1. Усе вирішувалось у повторній грі. Усе йшло за нашим сценарієм. У першому таймі ми забили гол. Продовжували атакувати і в другому. В одній із таких атак захисник гостей порушив у межах штрафного майданчика проти мене правила, і суддя назначив одинадцятиметровий. З цим рішенням судді не були згодні гості. І вони після тривалих суперечок покинули поле, написавши протест, який розглядала федерація футболу. Ми у свою чергу надали відеозйомку цього спірного моменту, і було прийнято рішення в нашу користь. У цьому спірному моменті я отримав травму і не зміг взяти участь у фіналі, який мав відбутися в Підволочиську, однак проти цього виступила команда «Рішельє» з Одеси. Довелося їхати в Умань. На той час наша команда ще доукомплектувалася. У півфіналі жереб звів підволочиську команду якраз із одеситами, за яких виступали в основному колишні гравці «Чорноморця». Це не завадило нам перемогти – 1:0. Фінальна гра з командою з Житомира закінчилась з таким же рахунком. Ми – чемпіони! Кращим гравцем першості став Ігор Яворський, захисником – Ігор Біскуп, воротарем – Анатолій Кух. До речі, минулого року відбулася гра з ветеранською збірною України, присвячена саме тій перемозі в чемпіонаті. І, як на мене, у свої шістдесят Ігор Біскуп та Ігор Яворський були найкращими у складах обох команд.
Велику роль у становленні колективу відіграв наш президент Олег Степанович Білик, який узяв на себе всі питання функціонування команди. Отак Підволочиськ вписав свою сторінку в історію українського футболу.
По можливості беру участь в усіх ветеранських змаганнях. Так за останні три роки у складі команди з Козової займав третє та четверте місця в першості України товариства «Колос» . Минулого року разом з Іваном Біланом допомагав команді з Красилова Хмельницької області вийти до фіналу чемпіонату України серед ветеранів 55 років і старші. І це нам вдалося. На жаль, через сімейні обставини участі у фіналі не брав. Насичений ветеранський календар і в цьому році. Нещодавно наша команда 55+ зайняла друге місце в першості області з футзалу.
– Окрім футболу, маєте ще якісь захоплення?
– Люблю збирати гриби, в основному опеньки та маслюки. Завдяки теплій погоді ще в січні назбирав гливів та верблянок. Для мене не цікаво, скільки назбирав, важливий сам процес. Зимою ходжу на полювання. У весняно-осінній період приймаю гостей на своїй дачі в мальовничому місці на березі річки Збруч.
– Із футболом Ви пов’язані все своє життя. Не шкодуєте, що так склалася доля?
– Тішуся, що я прожив життя у футболі. Футбол – це здоров’я, друзі, неповторні емоції, приємні спогади. Підростає внук Давид, який робить перші кроки у футбольній школі «Чемпіон». Про його «профпридатність » говорити рано, час покаже. І для мене не головне, де ти грав, а як ти грав. Молоді я би побажав працювати над собою, постійно вдосконалюватись, а результат обов’язково буде.
– Ярославе Романовичу, щиро вдячний за приємну розмову і добрі слова про своїх друзів та пам’ять. Спортивного Вам довголіття і, звичайно ж, здоров’я…
Володимир Прийма
БІОГРАФІЯ
Ярослав Романович Карнаух
Народився 11 січня 1960 року.
Місце народження – с. Богданівка, колишній Підволочиський район.
Ігрове амплуа – центральний захисник/півзахисник.
Виступав за команди: «Перемога» (Богданівка), збірна області профтехучилищ, «Комбайнобудівник», «Буревісник», «Ватра» (всі – Тернопіль), студентська збірна України, «Автомобіліст» (Копичинці), «Збруч» (Підволочиськ), «Стріла» (Волочиськ), «Агро-Рось» (Качанівка).
Виступав за ветеранські команди: «Збруч» (Підволочиськ), «Ветеран» (Волочиськ), «Случ» (Красилів), «Ветеран» (Козова).
Тренував команди: ДЮСШ (Підволочиськ), «Збруч» (Підволочиськ), «Агро-Збруч» (Підволочиськ), «Агро-Рось» (Качанівка).
Директор ДЮСШ (Підволочиськ) з 1986-го по 2016 рр.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3417