Після масової істерії з коронавірусом, після того, як українці «гостинно» зустріли своїх співвітчизників, у мені наче щось надломилося. Я розумію, що це, мабуть, скоріш суміш різних інформаційних приводів, які сформували обличчя середньостатистичного українця, а ще емоції, які також відіграли значну роль у цій ситуації. Та все ж таки маємо, що маємо.
У своїх редакційних колонках я вже декілька разів намагалася донести людям, наскільки важлива медіа-грамотність, фактчекінг та фактичний матеріал без навіяного сторонами емоційного відтінку.
Але так вже склалися обставини, що наші люди не хочуть читати про щось добре і світле, а та інформація, котра наганяє страху, читачу цікава. Взагалі людський страх – це явище унікальне. Воно займає одне із головних місць у палітрі емоцій людини. Страх може оволодіти і дорослою людиною, і дитиною, ця емоція не обирає бідних чи багатих, старих чи молодих. Але страх завжди можна перемогти. Зрештою, незважаючи на ситуацію, завжди необхідно дивитися на неї зі сторони здорового глузду.
Так, Україна забирає своїх мешканців з Китаю, з ними – ще й кілька іноземців. Так, їх необхідно буде десь розмістити на час обсервації. І що? В чому трагедія, люди? Де ваша адекватна реакція? Чому ви не мітингуєте проти мамусь, які відмовляються від щеплень? Адже якщо їх не робити, знижується колективний імунітет, що призводить до епідемій, і до речі, епідемія кору – тому приклад. А те, що в Україні епідемія туберкульозу, нікого не лякає? Адже за даними ВОЗУ, щороку виявляють близько 40 тисяч хворих на туберкульоз, а ризик підхопити туберкульозну паличку є усюди: на вулиці, в театрі, кафе чи на ринку. А епідемія ВІЛ\СНІДу? Щодня в Україні фіксують близько 50 випадків захворювання на ВІЛ та понад 20 випадків захворювання на СНІД. Зрештою, ви не подумали про те, скільки українців виїхали з Китаю ще до оголошення евакуації? Їх сотні, і вони ходять з нами по вулицях.
Людям, які можуть похизуватися критичним мисленням, непотрібно пояснювати, що не такий страшний коронавірус, як його малюють. А як пояснити усім решта, я не знаю. Люди ніби не хочуть чути, ніби їм подобається відчувати той страх і почуватися в уявній небезпеці. Неодноразово чула закиди у свою сторону: якщо така розумна, то нехай живуть у тебе. Чесно, я не проти, лиш би їм вистачило місця у моїй квартирі.
Коли почала ширитися хвиля паніки Україною, коли неподалік Тернополя провели молебень за недопущення співгромадян на територію санаторію, я сприймала це із скептичною усмішкою. Але коли побачила те жахливе відео, коли люди кидали камінням у своїх просто за те, що останні мали необережність опинитися не в той час і не в тому місці, мені було важко втриматися від агресії. Заспокоювала лише думка «я – не вони». Кількасекундний ролик показав, на яке соціальне дно як нація опустилися українці – якісь середні віки.
Вишенькою на торті було повідомлення від близької мені людини, яка вже 6 рік на сході виконує «незрозумілі завдання» і бере участь в операціях, яких на папері немає. Він запитав, чи правда те, що на Полтавщині евакуйованих зустріли камінням. Я відповіла ствердно. І він сказав мені, що тепер у нього ще більше запитань на кшталт, за кого він воює і кому це потрібно… І в цей момент я розуміла, що мені дуже соромно перед ним, перед евакуйованими з Китаю українцями, соромно за дії моїх дорогих співгромадян, які скоріш стануть тобі на руку, якщо будеш висіти над прірвою, аніж допоможуть вибратися.
Зважаючи на те, що зараз на карантин закрили кілька міст Італії, а наших заробітчан там велика кількість, то як ви будете зустрічати своїх співвітчизників? З вилами? Будете палити «бусики», яких кожного дня близько сотні перетинають український кордон? Брат піде з камінням на брата? Що ви будете робити далі? Як виправдаєте свою онкологію совісті? Так і напрошується фраза, що з такими своїми і чужих не треба.
Якщо я раніше вболівала за українців як націю, то події останніх днів звели все нанівець, мій ресурс вичерпано, і в Україні мене тримає лише земля, могили та рідні.
І на завершення просто підбірка коментарів жителів Китаю як реакція на події, що мали місце на Полтавщині: «Дуже необачно і ганебно чинити так зі своїми близькими перед обличчям епідемії», «Китайці за своїх близьких можуть згуртуватися і віддати життя. Іноземці, щоби не приймати своїх близьких, можуть грабувати і вбивати», «Ті, хто залишився в Ухані, знаходяться у більшій безпеці, ніж в Україні».
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
3808