У кожного в житті, напевне, були моменти, коли наче сама доля відмовляє робити ті чи інші речі. Одні звертають на них увагу, інші, махнувши рукою, роблять задумане. Сьогоднішня історія про нещасливий шлюб молодої дівчини Анни. Здавалося б, ну що тут особливого, не зійшлися характерами, занадто різні або ж інші побутові причини, якими нікого не здивуєш. Проте напередодні шлюбу їй снилися віщі сни, застерігали батьки, а священник, котрий обіцяв дати шлюб, раптово захворів. Чи можна назвати це збігом?
«Мені завжди подобались високі чоловіки з галантними манерами та твердим характером»
– Мене звати Анна, мені 31 рік, родом я зі Збаразького району. Зі своїм майбутнім чоловіком познайомилась у 2010 році, коли відпочивала на березі Азовського моря. Він одразу припав мені до душі. Мені завжди подобались високі чоловіки з галантними манерами та певним твердим характером. Саме таким був Вітя. Він також там відпочивав. Пізніше виявилось, що наше знайомство відбулося на його день народження. Я довго вагалася, чи йти з ним на побачення, адже курортні романи – це не для мене. Родом він із Хмельницької області. Можна сказати, що ми сусіди. Останні чотири дні відпочинку ми з подругою провели у веселій компанії його друзів, які відпочивали із сім’ями. Було справді весело. Досі маю фото нашого щасливого відпочинку.
Наприкінці серпня він мені зателефонував. Я не очікувала на його дзвінок, оскільки моя симпатія до нього минула разом з від’їздом із відпочинку. Але дзвінки, повідомлення та мінімальні знаки уваги в соціальних мережах мені були приємними. Наше телефонне спілкування призвело до того, що він поставив мене перед фактом: «Я завтра приїду до тебе бодай на хвилину, сумую». Напевне, як і всі дівчата, в такі слова я не вірила. Наступного дня подзвонив до мене мій однокласник і почав розпитувати про зустріч випускників, говорив, що обов’язково варто уважити класного керівника і щоб я зайнялася цим питанням. Часу в мене було обмаль, тому я відмовилась. Через пару годин нав’язливий однокласник запитав, де я і чи не могла б з ним зустрітися, щоби передати йому блокнот із номерами телефонів наших вчителів. Я йому пояснювала на підвищених тонах, що можу це зробити в телефонному режимі, до того ж за стільки часу номери могли змінитися. Він був настільки настирливий, що я призначила зустріч по обіді. Прийшовши на призначене місце, чекала його хвилин двадцять, після чого побачила на горизонті букет троянд і двоє чоловіків, але чітко розгледіти їх не могла. Коли вони підходили все ближче і ближче, я червоніла, а руки пітніли, хоча не знала, хто ж там за букетом. Підходять вони, і я бачу свого Віктора. Я була шокована. У мене було багато запитань передусім до Кості (однокласника). Як виявилось, його старший брат, якого я також знаю, мав їхати з Вікторовою компанією на море. Вони були друзями, вчилися разом в університеті. Не знаю, збіг це чи ні. Але така приємність долі мені дуже подобалась, тим паче я у збіги не дуже вірю, а думаю, що саме так повинно було статися. Це доля.
Поки Віктор був у відрядженні, ми мали змогу поговорити, проводили разом час, я навіть не підозрювала, що буде далі. Моя симпатія повернулася, напевне, ще з більшою силою, адже я сама пропонувала, куди варто піти, телефонувала та призначала зустрічі і навіть говорила про наступну поїздку на відпочинок разом. Після відрядження Віктор поїхав додому. Спілкування по телефону, відеозв’язку не давали бажаного результату. Я почала закохуватись. Першою, кому розказала про своє захоплення, була мама. Вона давно помітила, що останнім часом я дуже окрилена. Під новий рік Віктор знову приїхав до мене, я познайомила його з батьками. Коли ми вечеряли, він сказав батькам, що має намір зв’язати зі мною свою долю. Це не пропозиція, сказав він, хочу, щоби твої батьки були впевнені у моїх намірах. Ну хто би встояв перед таким чоловіком? Із батьком розмову підтримає, до мене підхід знайшов, запевняє, що здатен забезпечити себе та мене, а головне, що любить і готовий забрати мене з собою. Мама з татом також будували відносини на відстані. Коли він запропонував кидати роботу і їхати до нього, мама, не вагаючись, погодилася. Тому я прийняла пропозицію Віктора і Різдво ми мали зустріти у нашому гніздечку. Раптова поломка машини, на яку ми зовсім не звернули уваги, змусила мене залишитися вдома, а переїзд відкласти на декілька днів. По приїзді до нього додому він познайомив мене зі своїми родичами та друзями. Всі були дуже привітні й одразу знайшли спільну мову.
«Я, кашляючи, плачу, але говорю «Так!»
На мій день народження я захворіла, піднялася температура, мама постійно телефонувала, таблетки, мікстури, звичайно, було не до святкування. Я просила коханого піти в аптеку за ліками. Він пішов і довго його не було. Коли повернувся, я говорила з мамою по телефону. Вітя взяв слухавку і почав говорити з мамою, запитав чи далеко батько. Коли тато підійшов до телефону, ненав’язлива відеорозмова довела всіх до сліз. «У частковій присутності батьків, при твоїй невчасній хворобі я прошу твоєї руки та серця, Анно», – промовив Віктор. Скажіть, хто би відмовив (сміється, – авт.)? Мама плаче, тато витирає сльози, я, кашляючи, плачу, але говорю «Так!» У цей момент він кричить: вона сказала так. І до квартири зайшли його друзі з кульками і тортом. Усі вітали з подвійним святом нашу майбутню сім’ю. Того ж вечора мене госпіталізували з підозрою на пневмонію. Діагноз підтвердився, але хто ж звертав увагу… Я була така щаслива.
Весілля запланували на літній період, щоби було достатньо часу на підготовку. За всіма традиціями шлюб мав бути обов’язковим, і ми вирішили, що офіційна частина буде у нього, а шлюб даватиме отець, якого наша родина знає особисто.
Після вирішення всіх нюансів почалися якісь містичні збіги, котрі помічала лише моя мама. Коли ми прийшли до церкви і мова пішла про шлюб, священник навідріз відмовився давати відкріплення від церкви, сказав, що шлюб має бути тут, звідки родом наречена. Запитував, чи я не вагітна, чи живемо статевим життям. Насправді такі запитання я чула вперше. Проте все закінчилось добре. На те число, яке ми обрали для реєстрації шлюбу, не було місця, і нам запропонували 4 дати, з яких ми можемо вибрати.
Час летів, до важливого дня залишався місяць. Тканину для весільної сукні привезли іншого кольору і повідомили, що такої, як я хочу, вже немає. Часу шукати майже не залишалося. Для мене це справді була катастрофа, бо як кожна дівчина, мріяла про красиву сукню, а тут… Ідучи містом, зайшла у салон весільних суконь і побачила одну, яка мені сподобалась. Ми з мамою вирішили купити. Біля себе всієї суми не було, тому пообіцяла консультантам, що завтра заберу. Наступного дня із прекрасним настроєм прийшла до весільного салону, там обрала ще й прикраси та взуття. Наречена була одягнута. Та все було б добре, якби не одне «але». Знімаючи сукню, у блискавці я побачила червону ниточку. Коли запитала, що це, мені відповіли, що вона була у хімчистці і, можливо, там затягнулася. Виявилось, що сукня була вживана. «Хіба Ви не бачили вивіски, де чітко написано: нові та вживані весільні сукні?»
Розповівши усе мамі, вона переконала мене, що не варто зациклюватись на цьому. Все буде добре, тим паче консультанти в салоні переконали мене, що в цій сукні не вінчалися. Я не дуже забобонна, але скажу чесно, трішки стало ніяково. Проте всі сумніви зникли, коли я кружляла в сукні перед дзеркалом і не могла дочекатися найзаповітнішого дня.
«Під дверима церкви виявилося, що отець захворів і не може провести церемонію»
Перед шлюбом ми з чоловіком вирішили посповідатися. Але й тут були перепони. Прийшли у домовлений час, а храм був зачинений. Наступного дня священника викликали на сповідь до хворої жінки, а третього разу ця сама хвора жінка померла, і священник пішов на похорон. Ввечері мама вирішила зі мною поговорити. Сказала, що забагато дивних збігів, але я не слухала, адже марила Віктором та мрією про свою сім’ю. Посповідатися нам вдалося. І все йшло за планом. У день весілля в моєї кішки народилися кошенята. Тато сказав, що це на щастя. (Пізніше я дізналася, що вона їх задушила). Коли всі гості та наречені були готові, ми вирушили до церкви. Під дверима виявилося, що отець захворів і не може провести церемонію. У всіх була паніка. Я чула, як бабусі, які стояли під церквою, перешіптувались. За півтори години сліз та пошуків шлюбний обряд провів молодий священник. Досі не знаю, де тато його знайшов.
Коли мали перев’язувати руки весільним рушником, його не виявилось, досі не відомо, де він подівся. Під час першого танцю фонограма так шуміла, що гості затуляли вуха. Та мій істеричний зрив відбувся після того, як до ресторану, коли всі спостерігали за феєрверками, зайшла циганка. Її проганяли, а вона кричала: «Ти що, сліпа, не бачиш, за кого йдеш? Не буде вам щастя, згадаєш мої слова». Коханий, гості, батьки мене заспокоювали, сипали через ліве плече сіль, плювали, але легше мені не ставало. Весілля закінчилось, і через пару тижнів ніхто не згадував про дивні ситуації.
Через три місяці я завагітніла, ще через два стався викидень, після чого ми й розлучилися. Родина Віктора так сильно вплинула на нього, що він звинуватив мене у смерті майбутньої дитини. Я дуже важко переживала цей період. Спілкувалася з медичними працівниками. Виною були гормональні порушення, але для майбутніх вагітностей протипоказань не було. Чоловіка це не зупинило, він почав пити і частенько не приходив додому. Після розлучення я розмовляла з мамою і пригадала, що за два тижні до весілля мені снився сон: я була у білій сукні і з закривавленими руками. Тоді я подумала, що це перевтома. А можливо, це справді був знак?
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
3812