Міфів про жінок у важкій атлетиці та пауерліфтингу існує чимало і вони є перешкодою для багатьох, аби спробувати себе у цих видах спорту. Сьогоднішня наша розповідь про дві родини з Тернопільщини, батьки і діти яких тягають штангу та досягли у цьому занятті хороших результатів.
«У мене завжди була ціль, якої хотіла досягнути»
Родина Онищуків певною мірою особлива. Мало знайдеться таких в Україні, а на Тернопільщині точно немає. Батько, Степан Миколайович Онищук, був заслуженим тренером, заслуженим працівником фізичної культури і спорту України, майстром спорту СРСР та суддею міжнародної категорії, а донька Надія отримала звання майстра спорту міжнародного класу з важкої атлетики та пауерліфтингу.
– Надіє, що спонукало почати займатися важкою атлетикою – видом спорту, щодо якого склався стереотип як нежіночого? Мабуть, до цього доклався батько?
– На той час Степан Миколайович був директором Школи вищої спортивної майстерності і в нього були зовсім інші турботи. Вдома і близько не було розмов на цю тему. Батько жодного разу мені не пропонував займатися важкою атлетикою, хоча тоді жінки, у том числі і в Тернополі, почали активно опановувати цей вид спорту. Я 7 років співала в хорі «Зоринка», грала на скрипці. Тобто здобувала музичну освіту і жодним видом спорту взагалі не займалася. Та коли переглядала журнали з культуризму, бачила красиві фігури жінок, і мене тягнуло попіднімати штангу. Це інколи робила вдома, адже в нас була маленька штанга вагою 12 кг. Виконувала вправи, які знала, – присідання, жим. Загалом знала, що є такий вид спорту як важка атлетика, що воно таке, бо постійно їздила з батьком у спортивні табори, але в суть не вникала.
– І Ви таки вирішили піти до батька в секцію важкої атлетики?
– Одного разу відбувалися змагання, і батько попросив щось там допомогти. Хлопці-спортсмени, побачивши мене, жартуючи, говорили: «Надю, давай починай штангу піднімати, приходь у зал». Я якось подумала: а чому б і ні? В 11 класі вирішила таки спробувати. Стало цікаво. І як з першого дня почала ходити, так майже не пропускала тренувань. Захопилася цим видом спорту і почала серйозно займатися. Не була особливо здібною, навіть у школі на фізкультурі нічим не відрізнялася від інших дівчат, у перших рядах з бігу чи віджимання я не була. Все, чого досягла, було зроблено важкою працею на тренуваннях.
– А як Ваші подруги поставилися до нового уподобання?
– Для мене цей момент був дуже важкий, тому що, коли я вирішила займатися важкою атлетикою і ділилася цією думкою зі своїми подругами, наштовхувалась на несприйняття, залякування, мовляв, не йди – не виростиш, не народиш дитину, матимеш проблеми зі здоров’ям. Тоді вирішила нікому більше не розповідати і далі продовжити займатися. Пригадую, як я кулаки тримала, коли приймалося рішення, чи введуть жіночу важку атлетику в програму Олімпійських ігор. Коли це сталося, то це було великим поштовхом у розвитку нашого виду спорту.
– Не було прикро, що всі дівчата ходять на дискотеки, а Ви – до спортивного залу?
– Не знаю. Звичайно, це був режим, адже практично щодня треба було тренуватися. Хоча сказати, що я ніколи не ходила на дискотеки, буде неправильно, інколи бувала на них. Але я тоді обрала для себе спортивний шлях і в мене завжди була ціль, якої хотіла досягнути.
– Які були Ваші перші змагання з важкої атлетики?
– Пів року тренувань – і я вже вийшла на поміст змагань у Хоросткові. Це був чемпіонат області. Їх виграла, бо була єдиною учасницею у своїй ваговій категорії. У ривку підняла штангу вагою 42 кг, у поштовху – 57 кг. Потім були сільські ігри, а перші справді серйозні всеукраїнські змагання відбувалися влітку 1995 року. Це була першість України серед спортсменів до 20 років у м. Ромни. Тоді я, 17-річна дівчина, здобула перемогу в категорії до 54 кг.
– За які результати Вам присвоїли звання майстра спорту міжнародного класу?
– За три роки від початку тренувань я виконала норматив майстра спорту. Це було в 1997 році на чемпіонаті України по «Колосу» в Скадовську. А майстра спорту міжнародного класу – в 2000 році на кубку України у Коломиї (Івано-Франківська обл.), де я посіла 2 місце.
– Будучи титулованою спортсменкою, Ви жодного разу так і не взяли участі в чемпіонаті Європи чи світу, чому?
– У моїй ваговій категорії харків’янка Ванда Масловська була безумовною лідеркою та рекордсменкою України. Її везли на всі чемпіонати світу і Європи, вона навіть була чемпіонкою Європи. Я ж була постійно кандидаткою до збірної України, але щоби потрапити на чемпіонат Європи і світу, треба було перемогти Масловську, а це було зробити практично нереально.
– Яка з двох важкоатлетичних вправ Вам краще давалася?
– У мене була слабка вправа – ривок, її виконують широким хватом. Через те, що не дуже довгі пальці, мій особистий результат у ривку – 92 кг, у той час як дівчата піднімали по 100-105 кг. Зазвичай у категорії після ривка була третя-четверта. Але зате у поштовху, вузьким хватом, у мене був кращий результат – 125 кг. Із ним, коли нагороджували за окремі вправи, я завжди була першою і навіть перемагала Ванду Масловську. Але цього було замало, щоби здобути загальну перемогу у двох вправах.
– Ви, Надія Глинська, володієте унікальним досягненням, адже маєте звання майстра спорту міжнародного класу у двох видах спорту…
– У певний час вирішила зробити паузу у важкій атлетиці. Трішки переключилася на пауерліфтинг. Це суміжні види спорту, адже присідання і тяга – щоденна вправа важкоатлетів. Тому я паралельно займалася і пауерліфтингом. Спробувала себе і в цьому виді спорту. Поїхала на перший для себе чемпіонат України в Одесу і зайняла 4 місце, а в присіданні і тязі була третьою. А потім пішло-поїхало…
– Чи мали травми?
– Звичайно, травми мене не оминули. Але вже тривалий час я не займаюся важкою атлетикою і можу сказати, що мене нічого не болить, не маю проблем ні зі спиною, ні з колінами, ні з плечами. Тобто, коли кажуть, що великий спорт калічить людину, – це не про мене. І ще одне і важливе – робота і професійність тренера. Він повинен придивлятися і прислухатися до вихованців. І якщо в когось із них є проблеми зі здоров’ям, то давати помірні навантаження і лікувати. Бо бувають тренери, які не вважають спортсмена за особистість, для них результат важливіший за здоров’я. Тоді справді можуть бути проблеми.
– Надю, від спортивної кар’єри Ви перейшли до тренерської діяльності, працюєте у тому числі з дівчатами?
– Нині з батьком працюю в ДЮСШ з літніх видів спорту, треную дітей. Те, що зараз пішло омолодження нашого виду спорту, тішить. Якщо раніше в 15-17 років приходили у важку атлетику, то зараз в 11-12 років. Маємо унікальні випадки, коли тренуються батьки з дітьми – мама з двома своїми доньками. І це правильно, бо здоров’я ні за які гроші не купиш. За моєї тренерської діяльності були випадки, коли у двох хлопців після медогляду виявили хворобу серця, але вони дуже хотіли тренуватися. Під мою відповідальність їм дозволили займатися, і коли через 2 місяці зробили повторне ЕКГ, воно показало, що хвороби вже немає.
– Існує стереотип, що дівчат мало у важкій атлетиці, бо заняття цим видом спорту впливає на зріст, вони не зможуть народжувати тощо.
– Не знаю, звідкіля взялися ці стереотипи. Таким людям я говорю: ви зрозумійте, якби важка атлетика, жіноча чи чоловіча, приносила шкоду організму, це б не був олімпійський вид спорту. Я маю величезний спортивний досвід, закінчувала вуз, магістратуру, невже ви думаєте, що після всього цього я пішла в спортивний зал, щоби калічити дітей. Важку атлетику вже б давно заборонили, якби вона приносила шкоду організму. Щодо стереотипу про дівчат, які не зможуть народжувати. У мене два хлопці, народилися здорові, жодних проблем не було. Та й всі, хто в мене тренувалися, мають мінімум по двоє дітей.
Надія Глинська передає великий досвід молодшому поколінню
Міфи, які розповсюджують люди, не обізнані з важкою атлетикою
Степан Миколайович Онищук – понад 50 років у важкій атлетиці, стояв біля витоків цього виду спорту в Тернополі, виховав багатьох відомих важкоатлетів та важкоатлеток і його дуже дратує, коли люди створюють стереотипи, мовляв, дівчатам заняття зі штангою негативно вплине на народжуваність, а хлопці не будуть рости або у них буде викривлений хребет.
– Той, хто таке каже, по-перше, неграмотна людина, в тому числі це стосується лікарів високої кваліфікації. А все тому, що вони собі так просто вважають. Ми постійно відвідуємо фізкультурний диспансер і якщо є проблеми у підопічних, то там їх обов’язково виявлять. Мої ж багаторічні тренування підтверджують, що навпаки – як дівчата, так і хлопці стають сильнішими, витривалішими, майже не хворіють. По-друге, науково розроблена програма з важкої атлетки, яка підписана міністерствами спорту, охорони здоров’я, юстиції. Там все розписано: з якого року можна займатися хлопцям та дівчатам, у якому віці дозволяється брати участь у змаганнях, які фізичні навантаження можна давати на організм. І тренери цього дотримуються, бо для них здоров’я дітей – на першому місці, – зауважив Степан Онищук.
Степан Онищук з чемпіонкою Європи Наталією Троценко і донькою Надією
Степан Миколайович першим на Тернопільщині став працювати з дівчатами-важкоатлетками.
– Свого часу у нас було багато дівчат. Взагалі в області були сильні дівчата-важкоатлетки. Найвідоміші – це чемпіонки Європи Наталія Троценко та Марія Хлян. Збірна області вигравала командну першість України серед дівчат до 23 років. На дорослому чемпіонаті України у нас одна дівчина з Хоросткова провалила всі три підходи і ми задовільнилися другим місцем, хоча цілком могли стати кращою жіночою командою країни. Це зараз пішов спад жіночої важкої атлетики, живемо в складний час, однак сподіваюся, що все й нашому виді спорті налагодиться і все більше молоді відвідуватимуть спортивні зали, адже, найперше – це здоров’я, а вже в другу чергу – результат, – переконує пан Степан.
Степан Миколайович розповів історію про одну перспективну важкоатлетку, яка через стереотипи лікарів та батьків перестала займатися цим спортом.
– Вчитель фізкультури із Закарпаття запропонував, щоби здібна дівчина, яка мешкала практично на кордоні з Словаччиною, змогла у Тернополі розвинути свій талант. Звати її Василина, вона виступала в категорії 52 кг і встигла стати абсолютною чемпіонкою України серед дівчат до 15 років. У Тернополі їй допомогли вступити в комерційний коледж, вона продовжувала тренуватися. Так сталося, що вона потрапилася у лікарню, у неї з’явилася кіста, яку довелося видалити операційним втручанням. І коли їй стало краще, вона розповіла, що їй лікарка сказала, що то все від важкої атлетики. Для консультації пішов у фізкультурний диспансер, де працює дуже хороша фахівчиня. Вона сказала, що у Василини рівень тестостерону (чоловічого гормону) великий і це дало викид у кісту. Дівчині ж, навпаки, треба займатися швидкісно-силовими видами спорту, такими як штовхання, метанням, важкою атлетикою, і ці проблеми зникнуть. Тоді прийшов до старшої лікарки медзакладу, де перебувала Василина, і та мені дорікнула, що то від «вашої штанги у дівчини проблеми зі здоров’ям, бо вона двигає тягарі», хоча, насправді, це не так. Напевно, після розмов з лікарями до Тернополя приїхала мама і, не розібравшись у суті проблеми, забрала Василину. Нині вони живуть в Угорщині. Так ми втратилися хорошу спортсменку, а все через міфи, які розповсюджують люди, необізнані з важкою атлетикою, – бідкається досвідчений тренер.
Наталія Чайка і дві її доньки – Ліза та Юлія відвідували важкоатлетичний зал утрьох
«Працюючи з штангою, відчувала бадьорість»
У родині Чайки з Тернополя важкою атлетикою займалися мама Наталія і дві її доньки – Ліза та Юлія. Молодша Юлія, у свої 12 років, – одна з кращих у цьому виді спорту не лише в Тернопільській області.
– Вважаю, – почала розповідь Наталія Чайка, – що коли жінка займається важкою атлетикою, вона стає сильнішою, укріпляє своє тіло та свій дух. Особисто я, працюючи з штангою, відчувала бадьорість. Тому раджу дівчатам приходити в зал і спробувати себе в цьому виді спорту.
– Вашу сім’ю називають неординарною, адже разом з Вами важкоатлетичний зал відвідували Ваші доньки…
– Я десь рік займалася важкою атлетикою, потім через особисті проблеми не мала можливості продовжувати. А пішла в зал, щоби трішки доньок стимулювати, підтримати. На своєму прикладі показала, що тут немає нічого складного. Так був період, що ми відвідували зал утрьох. Старша донька Ліза недовго займалася, а ось меншій Юлі «зайшло», їй подобається. Вона вже третій рік відвідує тренувальний зал, їздить на змагання, у своїй ваговій категорії вигравала турнір у Києві, Хоросткові, була третьою на всеукраїнському відкритому чемпіонаті на підтримку ЗСУ, який нещодавно проходив на Закарпатті.
– Що б Ви сказали тим людям, які кажуть, що важка атлетика – нежіночий вид спорту?
– Якщо все робити в міру, відповідно до свого росту, ваги, тоді не буде взагалі жодних проблем. На тренуванні важливо, щоби вага не була завелика, не було перенавантаження організму. На жаль, є такі спортсмени, які беруть більшу вагу, ніж вони можуть, і тоді виникають проблеми зі здоров’ям – то плече болить, то коліно. За вагою підопічних стежать тренери, наші наставники поступово навантажують організм, щоби м’язи були сильніші.
Юлія Чайка три роки займається важкою атлетикою
– Але ж на змаганнях хочеться більше підняти, щоби зайняти вище місце…
– Звичайно, хочеться підняти більшу вагу. Спортсмени розтренеровуються відповідно до якоїсь ваги, яку вони можуть підняти. Коли вони йдуть на змагання, піднімають ту вагу, яку вони можуть. Більше, ніж вони піднімали на тренуваннях, однозначно, на змаганнях не зможуть підняти.
– Ви, як мама, не боїтеся за свою доньку, адже їй всього 12, а вона піднімає велику вагу?
– Ні, я не боюся за її здоров’я. Навпаки, бачу, що вона більше оздоровилася, практично не хворіє, фізично витривала, активна. Не помічала жодних проблем зі здоров’ям та й вона постійно проходить обстеження у фіздиспансері. Юля тренується так, щоби не було перенавантажень, поступово бере вагу від меншої до більшої. Донька піднімає 40 кілограм, хоча може розтренувати 60, але тренер цього не робить, щоби не завантажити спину. Вона все-таки росте, організм формується, відповідно до віку Юля й отримує навантаження на тренуваннях.
– Розвійте стереотип, за яким вважають, що через великі м’язи важкоатлетки виглядають кремезними, як чоловіки?
– На змаганнях виступають багато дівчат, які займаються професійно важкою атлетикою. Я такого не бачила, щоби вони виглядали як чоловіки, навпаки, всі підтягнуті, підкачані. Потрібно дуже-дуже багато тренуватися, щоби мати великі м’язи, але це більше стосується бодібілдингу, а не важкої атлетики.. А в нашому виді спорту, якщо все в міру, то все нормально. Моя Юля три роки займається важкою атлетикою, вже зараз у школі має авторитет. Коли приїздить зі змагань, всі її вітають, навіть вибрали старостою класу.
– Особисто Ви хочете бачити Юлію професійною спортсменкою?
– Я би хотіла, але змушувати її точно не буду. Якщо це буде її бажання, то я буду однозначно підтримувати, нехай вона розвивається, здобуває перемоги. Як складеться її доля – не знаю, можливо, це захоплення пригодиться їй в житті.
Фото з архіву Надії Глинської, Степана Онищука та Наталії Чайки
Матеріал створено за сприяння Волинського прес-клубу
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
3811