Нещодавно вибагливий тернопільський глядач зміг побачити житейську історію «І сміх і гріх». Автор – львів’янин Мирон Лисак, сценічна ідея – Галина Микитюк, а втілив у життя цю виставу тернополянин, народний артист України, режисер Олег Мосійчук. Львівський обласний академічний музично-драматичний театр ім. Юрія Дрогобича не вперше відвідує тернопільську сцену, вони є почесними гостями міста, наш глядач щороку приймає їх тепло та привітно. Головні ролі цієї вистави належать теж тернополянам – подружжю Надії та Адаму Цибульським, котрі продовжують віддавати сцені все своє життя. Чому саме цю виставу привезли у Тернопіль, запитали ми у провідних акторів театру.
«Вистава ніколи не буде мати успіху, якщо режисера не болить ця тематика»
Вистава заставляла тернопільського глядача безліч разів сміятися, хоча на початку дізнаємося про смерть Марії, доброї, чуйної жінки для всього села. Звісно, її смерть заслуговує належного поховання, проте згодом, адже Марія ще досі в лікарні… жива. Події, що розгорталися далі, змушували задуматись про сенс нашого існування, чи правильно робимо ми, коли витрачаємо дорогоцінний час на безглузді сварки та конфлікти, чи вміємо ми цінувати тих людей, які поруч, чи справді в нас є патріотична сила в душі, чи ми просто можемо про неї «побалакати»? Головну роль вуйка Миколи, котрий не сходив зі сцени, виконав народний артист України Адам Миколайович Цибульський. Його роль переплетена декількома сюжетними лініями, то він повчає молодиків поваги до старшого покоління, то звертається до їхньої совісті перед обов’язком до померлих батьків, а то й піджартовує із сільських жителів. Зразок честі та світла – так про нього кажуть партнери по сцені.
Вистава про високу духовність, котру не кожен може зберегти. Наш герой – вуйко Микола, є прикладом високої внутрішньої духовності, яку він не просто зумів зберегти, а й пронести крізь усе своє життя. У нього присутнє належне ставлення до своєї країни, до народу. Велика життєва мудрість є в нашого героя. Конфлікт же полягає у тому, що на кладовищі хочуть звести пам’ятник радянським воїнам, але не так цей факт турбує героїв на сцені, як те, що на цьому кладовищі захоронені люди, які наробили для їхнього селища дуже багато зла. Історично засвідчений факт, що було розстріляно вертеп, і свідком цього став герой нашої вистави. І досі він не може прийняти той факт, що навіть такі злі люди заслуговують на спокій на тому світі, – розповіла народна артистка України Алла Шкондіна.
– Скільки часу народжувалась вистава?
– До двох місяців. Із режисером ми працюємо давно, напевне, на інтуїтивному рівні відчуваємо, що він закладає у виставу, його внутрішній стан. Вистава ніколи не буде мати успіху, якщо режисера не болить ця тематика, тому цей матеріал близький для кожного, але по-своєму. У когось він, як мереживо, оповив душу, в інших павутинням болить. Але вистава проходить на «ура». Важливо й те, що куди б ми не їздили, в кожному місті її сприймають по-різному, але головне, що її розуміють. Розуміють ті стабільні життєві цінності, котрі мають бути в кожного, – сказала п. Алла
– Хто Ваша героїня і яке її ставлення до головного героя?
– Це жінка, в якій можна впізнати тисячі наших українок. Коли сину було два роки, вона залишила його і поїхала на заробітки до Італії. Тяжко там працювала. І втрачала дорогоцінний час, не бачила, як дитина росла, як у школу пішла, як закінчила та й як в АТО пішла, мама також не знала. Не бачила, як мама захворіла, як померла. Тяжко давалися їй гроші, але робила вона все для того, щоби компенсувати свою відсутність. Купила сину машину – смерть йому купила, каже моя героїня. Напевне, єдина людина, котрій вона може поплакатись, розказати про свій біль, – це Микола. Він її і втішає, і каже, щоби та не звинувачувала себе в смерті сина, намагається розрадити і співчуває її втраті. Вуйко Микола – це голос народу. Він проголошує дуже революційні тези, котрі повинні сколихнути в душах, у головах наших людей невмирущі речі.
– Відійдемо від вистави. Розкажіть про Адама Миколайовича та Надію Андріївну.
– Що про них можна сказати? Молодці! Провідні, старанні актори. З Тернополя починали вони свій творчий шлях. Потім доля їх закинула у Львівський театр ім. Ю. Дрогобича. Наш театр їх дуже полюбив та прийняв, вони прийшли молодими, амбіційними, емоційними, такими яскравими, так вони далі і продовжують свій шлях. Варто відмітити той факт, що вони є міцною родиною, їхня донька проживає у Тернополі, має діточок. Подружжя Цибульських дуже любить своїх онуків. Як люди, вони мені дуже імпонують, ми разом дуже довго, обїздили всю країну, гастролюючи. Цінується й те, що вони ніколи не падають духом, звичайно, втома помічається, але варто віддати належне. Гастролі забирають більшу частину нашого життя, але ніхто ніколи не жалівся, не нив, «як це все набридло». Так, це важка робота, але вона наша, улюблена.
«Кожна робота важка, але акторство вимагає емоційної віддачі, інколи запасів енергії нам ніде брати»
– У колективі Вашого театру ще є тернополяни?
– Так. Я надзвичайно люблю тернопільських студентів, це ті діти, які вміють думати, аналізувати, котрі дуже відповідально підходять до своєї роботи. Вони вміють відсторонювати зайве та знаходити свої образи. Для акторів дуже важливо вміти не перегорати. І на мій погляд, тернополяни це вміють. Напевне, це заслуга їхнього куратора В’ячеслава Хім’яка, який у них вкладає надзвичайно багато сил, він вчить їх, як бути достойними акторами. І ми пишаємось, що в нашому колективі є такі старанні актори, незарозумілі, вони є тим теплим пластеліном, з якого можна сміливо ліпити акторів вищого рівня. Іван Жук, Олександр Давлятян – це ті хлопці, яких ви можете бачити сьогодні на сцені, надзвичайно талановиті молоді люди. Також був у нашому театрі Борис Великий, він звільнився кілька років тому, переїхав в інше місто, проте також хорошої думки про нього. Є у нас хороша актриса Марія Свіжинська, родом вона з Тернопільської області, поважаю її за працю, дуже ідейна актриса. Загалом тернополян ми дуже любимо і вкрай важко нам з ними розлучатися.
– Невже часто розлучаєтесь?
– На жаль, так. Хлопці, які нещодавно прийшли, вже мають намір покидати наш театр через брак коштів. Роботи у них вистачає, тим паче Іван та Олександр зарекомендували себе як добросовісні актори. Герої. Але якщо розглядати нашу професію із фінансової сторони, ми розуміємо, що це чоловіки, їм годувати та забезпечувати сім’ю, а зарплата актора повинна бути більшою. Кожна робота важка, але акторство вимагає емоційної віддачі, інколи запасів енергії нам ніде брати. Ця професія, напевне, як і більшість, повинна оплачуватись достойно. І ми б дуже хотіли, щоби ці питання нарешті розглянули на державному рівні, щоби цінувалася акторська праця. Театральне мистецтво – це засіб формування культурної людини, і дуже хочу щоби це нарешті зрозуміли там, «наверху», – підсумувала артистка.
«Досі є покидьки, які намагаються вилізти на голову українському народові»
Невід’ємною частиною колективу театру є народний артист України Олександр Морозов та заслужена артистка України Ірина Осламенко. До колективу театру ім. Дрогобича вони потрапили після початку воєнних дій на сході. Колеги працювали провідними акторами Луганського академічного музично-драматичного театру.
У цій виставі у них епізодичні, проте не менш яскраві негативні ролі людей, які стоять на боці того, щоби поставити пам’ятник «совєтським визволителям». Пан Олександр розповідає про своє ставлення до ролі, мовляв, на сьогоднішній день досі є покидьки, які намагаються вилізти на голову українському народові, звісити ноги і переконувати всіх, що саме під їхнім правлінням країна процвітатиме. Олександр Іванович дуже боляче переживає те, що відбувається на сході країни, він сумує за колегами та за своїм домом. Він завжди був та й залишається актором і людиною з великої літери. Ірина Яківна досі не може оговтатись від того, що сталося, але є й позитивна сторона цієї медалі – у театрі працюють її син та невістка. За роки роботи колеги відіграли багато ролей, які закарбувалися у їхній пам’яті надовго. Позитивно вони відгукуються й про тернопільських глядачів та авторів п’єс, які були поставлені на сцені театру. До прикладу, «Перерваний політ» авторів Лілії Костиши та Богдана Мельничука. У цій п’єсі пані Ірина та пан Олександр зіграли також негативні ролі, вони надовго запам’яталися глядачу та викликали шквал оплесків.
«На цьому спірному пляцу треба хрест поставити, хрест по всіх убієнних, а Господь справедливо розбереться, що до чого і справедливо посортує, кого куди», – цими словами підходить до завершення вистава. «І сміх і гріх» зірвав тернопільську публіку. У залі було чути конкретне обговорення тих чи інших сцен. А це означає, що проблеми, які порушено, хвилюють наш народ. Театр завжди ніс культуру та проповідував лише честь і повагу. Бажаємо Львівському театру процвітання та не забувати своєї місії.
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: «І сміх і гріх», вистава, газета "Номер один", драмтеатр, новини Тернополя
3811